Мати:
«– Тільки про війну… Тільки про війну можу говорити… Чому сюди приїхали? На чорнобильську землю? Тому що звідси нас вже не виженуть. Із цієї землі. Вона вже нічийна, Бог її забрав. Люди її залишили.
У Душанбе працювала я заступником начальника вокзалу, і був іще один заступник, таджик. Наші діти разом росли, вчилися, ми сиділи за одним святковим столом: Новий рік, Першотравень… День Перемоги… Разом пили вино, плов їли. Він до мене звертався: “Сестро. Сестричко. Моя російська сестро”. І ось він приходить, а ми сиділи в одному кабінеті, зупиняється перед моїм столом і кричить:
– Коли ти, нарешті, в свою Росію ушиєшся? Це – наша земля!
У ту хвилину я думала, що мій розум не витримає. Підскочила до нього:
– Куртка на тобі звідки?
– Ленінградська, – відповів від несподіванки.
– Знімай російську куртку, гад! – здираю з нього куртку. – Звідки шапка? Хвалився, що з Сибіру надіслали! Знімай шапку, гад! Сорочку давай! Штани! Їх на московській фабриці шили! Вони теж російські!
До трусів би роздягла. Здоровенний чолов’яга, я йому по плече, а тут – звідки сила взялася – все б із нього здерла. Навколо вже люди зібралися. Він волає:
– Іди від мене, скажена!
– Ні, віддавай усе моє, російське! Я все своє заберу! – Я ледве не збожеволіла. – Шкарпетки знімай! Туфлі!!
Працювали ми вдень і вночі… Потяги йдуть переповнені – тікають люди… Багато російських людей рушило з місця… Тисячі! Десятки тисяч! Сотні! Ще одна Росія. Відправила я о другій годині ночі московський поїзд, залишилися в залі діти з міста Кургана-Тюбе, не встигли на московський. Я їх зачинила, сховала. Підходять до мене двоє. З автоматами.
– Ой, хлопці, що ви тут робите? – А у самої серце затремтіло.
– Сама винна, у тебе всі двері навстіж.
– Я поїзд відправляла. Не встигла зачинити.
– Що там за діти?
– Це наші, душанбинські.
– А може, вони з Кургана? Кулябські?
– Ні-ні. Наші.
Пішли. А якби відчинили залу? Вони б усіх… І мені заодно – кулю в лоб! Там одна влада – людина з рушницею. Посадила я дітей уранці на Астрахань, наказала, щоб їх везли як кавуни, двері не відчиняли. (Спочатку мовчить. Потім довго плаче.) Хіба є що-небудь страшніше за людину? (Знову замовкає.)
Вже, коли тут ішла по вулиці, через хвилину оглядалася, мені здавалося, що хтось за спиною напоготові… Чекає. Дня там не минало, щоб я про смерть не думала… Завжди з дому в усьому чистому виходила – в свіжовипраній блузці, спідниці, в чистій білизні. А раптом уб’ють! Зараз по лісі ходжу сама і нікого не боюся. Людей в лісі немає, жодної людини. Іду, згадую: чи то було все це зі мною, чи то ні? Інший раз мисливців зустрінеш: із рушницею, собакою і дозиметром. Це теж люди з рушницею, але не такі, вони за людиною не ганяються. Стрілянину почую – знаю, що по воронах стріляють або зайця женуть. (Мовчить.)