З того часу, як від’їхав човен, Кіт зробився якийсь неуважний та стурбований. Дядько зауважив його стан, але пояснював це тим, що скінчилася їхня важка праця. Тільки раз під час вечері Кіт заговорив.
– Дядю, – сказав він неуважно, – після цього, я хочу, щоб ви мене звали Смоком. Я таки обкурився за цю подорож, чи не так?
П’ятьма хвилинами пізніш він зник у напрямку табору, де тулилися під своїми наметами шукачі золота, що ще переносилися або будували свої човни. Він проходив кілька годин, а коли, повернувшись, загорнувся у свої ковдри, то Джон Беллю вже спав.
У темряві буряного ранку Кіт виліз із ковдр, висушив на вогні панчохи, якими відігрівав свої замерзлі черевики, зварив каву та підсмажив сала. Це була мізерна їжа. Зараз по сніданку вони згорнули свої ковдри. Коли Джон Беллю повернувся, щоб попростувати до Чількутського шляху, Кіт простяг йому руку.
– Бувайте здорові, дядю, – сказав він.
Джон Беллю глянув на нього і від несподіванки вилаявся.
– Не забувайте мого ймення: Смок, – сказав Кіт.
– Але що ти збираєшся робити?
Кіт махнув рукою на північ у напрямку озера, що хвилювалося від бурі.
– Чи варто вертатися назад, коли дістався так далеко? – спитав він. – Між іншим, я розкуштував смак ведмедини, і вона мені сподобалася. Я йду далі.
– Ти знесилений, – заперечував Джон Беллю. – Ти не маєш нічого.
– Я знайшов роботу. Дивіться на вашого небожа Кристофера Смока Беллю! Він має роботу! Він слуга джентльмена. Він має роботу на сто п’ятдесят доларів на місяць на хазяйських харчах. Він вирушає до Давсону з двома денді та другим слугою джентльмена за похідного кухаря, човняра та найголовнішого попихача. А О’Тара і «Хвиля» хай проваляться до пекла. Бувайте!
Джон Беллю був зовсім ошелешений і спромігся тільки промурмотіти:
– Не розумію нічогісінько.
– Кажуть, що в Юконському басейні багато ведмедів, – сказав Кіт. – У мене тільки одна пара білизни, Тож я ще піду, пошукаю ведмедини. Оце й усе!
ВЕДМЕДИНА
Смок Беллю йшов уздовж берега, хитаючись від поривів дужого вітру, що віяв майже ненастанно. У сірому світанку шестеро човнів навантажували дорогоцінною поклажею, перенесеною через Чількут. Це були незграбні, саморобні човни, сколочені так-сяк людьми, що ніколи до того не будували човнів, з дощок, що їх вони напиляли із зелених хвойних дерев. Один човен, уже навантажений, саме вирушав, і Кіт спинився, щоб подивитися.
Вітер, що був ходовим на озері, тут віяв просто на берег, гонячи брудні хвилі на мілину. Люди, що мали виїхати човном, бродили по воді у високих гумових чоботях, підштовхуючи човна на глибінь. Вони мусили заходжуватися біля цього аж