– Мій друг не завжди був залізним, – пояснив дроворуб. – Він необережно поводився з сокирою, тож тільки-но сокира відрубувала йому руку або ногу, він замовляв натомість нову, із заліза, і врешті-решт став суцільно залізним.
– А чи міг він рубати ліс? – запитав Оджо.
– Міг. Йому тільки треба було стежити, щоб не заіржавіли його суглоби. Одного прекрасного дня він зустрівся в лісі з дівчинкою на ймення Дороті, й вони разом вирушили до Смарагдового міста, де йому усміхнулася доля. Тепер він – один з улюбленців Принцеси Озми, вона зробила його імператором Моргунів – країни, де все жовте.
– А хто така Дороті? – запитала Латочка.
– Маленька дівчинка з Канзасу. Тепер вона – принцеса Країни Оз, а ще – найкраща подруга Озми і живе в її королівському замку.
– Дороті теж із заліза? – запитав Оджо.
– Вона, напевно, з клаптикової ковдри, як я? – поцікавилась Латочка.
– Ні, – сказав дроворуб. – Дороті – з плоті й крові, як я. Із заліза тільки Нік, Залізний Лісоруб. А з клаптикової ковдри тільки ти, божевільне створіння. Адже жоден чарівник, глянувши на тебе, не захоче зробити другу таку саму.
– Ми побачимо Залізного Лісоруба, – сказав Оджо, – тому що нам треба побувати в Країні Моргунів.
– Навіщо? – запитав дроворуб.
– Щоб знайти там ліве крило жовтого метелика.
– Шлях туди неблизький, – відгукнувся жвакун. – Вам доведеться йти через дикі місця, переправлятися через річки, пробиратися крізь хащі…
– І добре, – сказала Латочка. – Я хоч подивлюся на світ.
– Ти з глузду з’їхала! Краще лізь у скриню і лежи там тихо. Або стань іграшкою для маленьких дівчаток. Мандрівників підстерігають різні небезпеки, тому-то я вважаю за краще зостатися вдома.
Дроворуб запросив подорожніх у свою хатину на нічліг, але їм кортіло мандрувати, тож вони рушили далі, розраховуючи встигнути дійти до наступного будинку до настання темряви. Однак темніло дуже швидко, тож Оджо невдовзі пошкодував, що вони не зосталися у дроворуба.
– Я й дороги не бачу, – незабаром зізнався він Латочці. – А ти, Латочко?
– І я не бачу, – відповідала Латочка, тримаючи Оджо за руку, щоб не збитися зі шляху.
– Зате я все бачу, – сповістив Кіт. – Очі мої кращі за ваші, а вже рожеві мізки…
– Будь ласка, досить вже про мізки! – перебив його Оджо. – Біжи вперед і показуй нам дорогу. Стривай, я прив’яжу до тебе мотузочку.
Він вийняв з кишені мотузку, обв’язав її навколо шиї Кота, й той повів їх вперед. Так вони йшли приблизно з годину, доки не побачили попереду блакитний вогник.
– Дуже добре! Нарешті ми дійшли до будинку! – вигукнув Оджо. – А тамтешні мешканці, звичайно ж, дадуть нам притулок на ніч.
Але хоч вони й пришвидшилися, вогник не наближався, і Скляний Кіт сказав:
– По-моєму, вогник цей блудний, і ми ніколи його не наздоженемо. Але біля дороги стоїть будинок. Навіщо нам іти далі?
– Де будинок, Шкіднику?
– Так ось, поруч