На березі Хозарського моря. Ясмина Михайлович

майже два роки, світло мені принесли хозари! Від моменту, коли азербайджанський посол Хасанов з’явився в моєму домі, аби повідомити, що на Ташмайдані встановлять пам’ятник Павичу, все змінилося з блискавичною швидкістю. Моє життя в божевільний спосіб роздвоїлося. У місцевих інституціях, закладах, крамницях, на нечастих зустрічах з інтелектуальною елітою мене принижували, відштовхували, залишали в коридорах, знущалися, ізолювали, зневажали, висміювали, обманювали, топтали… навіть лаяли.

      Будьмо відверті – знущалися не з мене, не з Ясміни Михайлович. Опосередковано вони мстилися Мілораду Павичу.

      В тій країні і в ті часи, коли я живу, успіху не прощають ні за життя, ні після смерті.

      А з азербайджанського посольства надходили запрошення на прийоми й вечері. На Мілорадів гріб і до пам’ятника покладали вінки до дня його народження й смерті. Мені приносили кошики з добірними подарунками. Вийшло спеціальне видання «Хозарського словника» азербайджанською мовою з фотографією пам’ятника в парку. Мені подарували медаль із зображенням пам’ятника, мене пильнували й балували, немов хозарську принцесу. І от нарешті я їду в Баку з усіма почестями, як висока державна гостя, і мені дарують хозарський килим[5].

      Не існує способу, в який я могла би віддячити хозарам за те, що врятували моє суспільне життя і посмертну літературну гідність мого чоловіка у його власній країні і в його рідному місті! А може, так було нам з Павичем написано? Хтозна… Я знаю лише одне – бо я пережила це на клітинному рівні, – що і розкоші, і страждання в нашому житті йдуть пліч-о-пліч.