У Губинському районі на Кавказі є село, що зветься Кіналіг (Khynalyg). У ньому близько двох тисяч людей розмовляють нікому не відомою мовою. Вони живуть дуже ізольовано, шануючи свої специфічні звичаї. Ніхто не знає, хто вони, звідки, якою мовою говорять. Хоча я підозрюю, що, власне, вони і є хозарами.
Ймовірно, мої господарі – президент Алієв та його дружина Мехрібан – у такий делікатний спосіб, за допомогою килима, хотіли повідомити мені про це. Ткані візерунки, кольори, орнамент – усе невербально промовляє втраченою мовою хозарів. Говорить про загадку зниклого народу. Не пропонує відповідь. Пропонує шараду.
Ані Павич, ані я не знали, що море в Азербайджані називається Хозарським морем. Не знали, що існують місця, котрі носять назву Хозар. І нам навіть наснитися не могло, що відомий азербайджанський письменник зветься Мірза Хозар! І що він курить люльку![4]
Тепер килим лежить у Павичевому кабінеті в Белграді. Біля його письмового столу. Мені хочеться вірити, що я привезла чоловікові, моєму вічному коханню, посмертний подарунок з Хозарії. Я поїхала по камінці, а повернулася з розкішним килимом, який виткало невідоме плем’я, загублене й ізольоване у гірських туманах Кавказу.
Було – як було, може, в наступні роки я відпочиватиму на березі Каспійського моря у Хозар- реторті поблизу Баку. Павичів офіційний сайт має назву www.khazars.com. В Азербайджані я завжди буду в своїй літературній домівці.
Коли Павич помер, я зосталася зовсім без друзів. За 24 години зі стрімкого потоку життя перетворилося на глухе болото. Цілий рік я просиділа в квартирі, де перестали дзвонити телефони, куди перестала надходити пошта, куди ззовні більше не проникали висловлення співчуття в нещасті й самотності. У мене в акваріумі були дві золоті рибки, але рибки за природою свого водного світу – німі.
Мене поховали заживо.
Майже ніхто, кого я прохала бодай про якусь підтримку, мені не допоміг.
Люди довкола мене розбігалися – і через моє нещастя, і через свій егоїзм, а найбільше – через колишню заздрість.
Проте активна комунікація – хай і беззвучна, бо відбувалася вона через мейли – кипіла: з видавцями Павича, з його читачами по всьому світу, котрі нон-стоп писали мені усіма можливими мовами.
Я була одна – у Сербії, в Белграді, у власному домі. А Павич був замовчаний, немов ніколи й не існував – також винятково у своїй рідній країні. Пишучи ці рядки, я анітрохи не перебільшую. Я навіть применшую ту жорстокість, на яку наразилася. Сербія