Після закінчення битви біля мису Стіло італійські кораблі через Мессінську протоку рушили до своїх баз у Неаполі та Спеції. Тим часом британці відновили призупинену конвойну операцію. Прикриття для обох груп транспортів мали забезпечити літаки з авіаносця «Ігл». 10 липня вони здійснили наліт на порт Аугуста на Сицилії, де потопили есмінець «Леоне Панкальдо». Кораблеві, який неушкодженим вийшов із битви біля мису Стіло, на цей раз вистачило однієї торпеди, яка влучила в район машинного відділення. На затопленому есмінці загинуло 16 моряків.
З’єднання Каннінгема на зворотному шляху було 11 липня атаковане італійськими літаками, але за участю винищувачів з «Ігла» цей напад вдалось відбити. Загалом італійська авіація проявила себе у битві біля мису Стіло вкрай пасивно. Зовсім не було використано ту обставину, що битва відбувалась в межах радіуса дії власних бомбардувальників. Ті з’явились лише під кінець бою, і не добились жодних успіхів. Слабка організація взаємодії флоту й авіації залишалась слабким місцем збройних сил Італії.
Обидва ушкоджені кораблі – «Джуліо Чезаре» і «Больцано» – були скеровані на ремонт до Спеції. Ушкодження були не надто важкими, і за місяць кораблі повернулись до бойового складу флоту. Галеаццо Чіано, зять Муссоліні й міністр закордонних справ Італії, писав після битви: «Правдива боротьба на морі точиться не між нами й Англією, а між авіацією і флотом…»
Підсумки битви біля мису Стіло однозначно оцінити складно. З одного боку, британці ушкодили два італійських важких кораблі, не зазнавши при цьому серйозних втрат. З іншого – італійці змогли спокійно провести важливий конвой, а ушкодження «Джуліо Чезаре» й «Больцано» виявились значно менш серйозними, ніж видавалось спочатку. Більшість дослідників розглядають цю битву як перемогу Великобританії, але таке твердження видається нам необґрунтованим. Обидві сторони зберегли здатність ведення війни на морі. Тобто, перше велике зіткнення обох флотів, фактично, завершилось внічию.
Битва біля мису Стіло дозволила обом сторонам зробити кілька важливих висновків. Головним з них стало нове розуміння основного завдання флотів, яким на даному етапі війни стало забезпечення власних комунікацій з одночасним прагненням до порушення їх у противника. Панування на морі у списку пріоритетів перемістилось на друге місце. Італійці усвідомили важливе значення баз в архіпелазі Додеканес, з яких флот міг серйозно загрожувати британським комунікаціям у східній частині Середземномор’я. Однак на момент вступу Італії у війну тут не було значних сил італійського флоту. На порядку денному постало скерування у цю акваторію великих кораблів.
У середині липня 1940 р. командування ВМС Італії ухвалило рішення вислати на о. Лерос 2-гу ескадру легких крейсерів («Джованні делле Банде Нере» і «Бартоломео Коллеоні») під