Розділ восьмий
Ревнощі
Нещастя Задіґа зародилося від самого його щастя, передовсім від його посади. Повсякчас мав він розмови з царем і з Астартою, його найяснішою дружиною. Чари його розмов іще подвоювалися від його бажання подобатися, яке для розуму є тим самим, що для красуні окраса; його молодість і шляхетність непомітно справили на Астарту враження, якого вона спочатку й не помітила. Її пристрасть зростала в лоні невинності. Астарта без коливань і без остраху віддавалася насолоді бачити й чути людину, милу її чоловікові й державі. Вона говорила про нього зі своєю челяддю, яка тільки збільшувала його вартість своїми похвалами: усе спричинялося до того, щоб глибше встромити їй у серце стрілу, якої вона ще не відчувала. Вона робила Задіґові подарунки, в яких він вбачав більше вишуканості, ніж вона сама думала; вона гадала, що розмовляє з ним тільки як цариця, задоволена своїм слугою, а тим часом вислови її були висловами закоханої жінки.
Астарта була значно краща за оту Семиру, що так ненавиділа однооких, і за ту другу жінку, що збиралась відтяти своєму чоловікові носа. Дружнє ставлення Астарти, її ніжні розмови, під час яких вона починала червоніти, її погляди, що їх хотіла одвернути, та проте спиняла на його очах, запалили в серці Задіґа вогонь, який здивував його самого. Він змагався, він покликав собі на допомогу філософію, що завжди йому допомагала, та видобув звідти тільки знання і не мав жодної полегкості. Обов'язок, вдячність, могутність розгніваного державця являлися його очам, немов мстиві боги. Він змагався і переміг; але ця перемога, яку повсякчас треба було починати знову, коштувала йому зітхань і сліз. Він більше не зважувався говорити з царицею з тією милою невимушеністю, в якій було так багато чарів для обох, очі йому вкривалися хмаринками; розмови його були стримані й уривчасті; він опускав свій погляд, а коли мимохіть погляди його падали на Астарту, вони зустрічали вогкі від сліз погляди цариці, з яких вихоплювалися вогняні стріли. Здавалося, вони говорили одне одному: «Ми ревно кохаємося, і ми боїмося любити; ми обоє спалимо себе у вогні, який вважаємо злочинним».
Задіґ виходив від цариці нестямний, розгублений, з серцем, обтяженим незносною вагою. Не стерпівши душевної муки, він відкрив свою таємницю другові Кадору, як людина, що довго стримує жорстокі страждання і нарешті видає себе гострим зойком, а з чола котиться піт, викриваючи силу болю. Кадор сказав йому:
– Я вже відгадав почуття, які ви хотіли сховати від себе самого: пристрасті мають свої ознаки, щодо яких не можна помилитися. Подумайте, любий Задіґу, чи не викрив цар, – адже я зміг читати у вашому серці, – почуття, яке образить його. Поза тим що він найревнивіший зі всіх людей, у нього нема іншої вади. Ви опираєтеся своїй пристрасті дужче, ніж цариця змагається зі своєю, бо ви – філософ, бо ви – Задіґ. Астарта – жінка, вона нерозважливо дає промовляти своїм поглядам, бо ще не вважає себе за винну. Переконана, на нещастя, в своїй невинності, вона