Нотатки Мальте Лаурідса Бріге (збірник). Райнер Марія Рільке. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Райнер Марія Рільке
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Поэзия
Год издания: 0
isbn: 966-03-0571-0
Скачать книгу
любили й жаліли. Та хоч усі так говорили, ніщо не мінялося. Смерть Кристофа Детлева, що оселилася в Ульсґорі, дарма було квапити. Вона пришила туди на десять тижнів і стільки ж пробула там. І весь той час мала таку владу, якої ніколи не мав Кристоф Детлев Бріґе, таку владу, як у того царя, що його на віки вічні прозвали Грозним.

      То була не смерть якогось там хворого на водянку, а люта, страхітлива смерть, що її камергер ціле життя носив у собі й живив собою. Весь надмір гордості, бажань, владності, яких він не витратив у свої спокійні дні, привласнила смерть, що сиділа тепер в Ульсґорі й розтринькувала їх.

      Як подивився б камергер Бріґе на того, хто надумав би вимагати від нього, щоб він помер якоюсь іншою смертю? Він помер своєю важкою смертю.

      Коли я думаю про інших людей, яких бачив або про яких чув, то впевнююся: завжди те саме. Всі помирали своєю смертю. Чоловіки, що тримали смерть наготові, в собі, як полонену, і жінки, що ставали дуже старі й дуже маленькі, а тоді на величезному ліжку, як на сцені, на очах усієї родини, челяді й собак, стримано і владно відходили на той світ. Навіть діти, зовсім малі діти, помирали не якоюсь там дитячою смертю, а опановували себе й помирали так, як годилося і як годилося б їм, якби вони прожили довше.

      А якого сумного чару надавали вагітним жінкам, що стояли і несамохіть тримали тонкі руки на животах, – якого чару надавали їм два плоди: дитина і смерть. Хіба не тому на їхніх цілком безбарвних обличчях проступала тепла, майже живлюща усмішка, що вони часом відчували, як ростуть обидва плоди?

      Я щось зробив проти страху. Цілу ніч сидів і писав, і тепер такий стомлений, як після далекої прогулянки полями Ульсґора. Прикро думати, що всього того більше немає, що в старому довгому панському будинку живуть чужі люди. Може, в білій кімнаті нагорі з боку фасаду тепер сидять покоївки, сплять важким, пітним сном із вечора до ранку.

      А тут я не маю нікого й нічого, їжджу по світі з валізою та пакунком книжок і, власне, навіть не цікавлюся нічим. Що це за життя: без дому, без успадкованих речей, без собак? Аби хоч спогади були. Та в кого вони є? Тоді тут було б дитинство, але воно наче крізь землю запалося. Може, треба постаріти, щоб знов дійти до всієї минувшини? Мабуть, добре було б постаріти.

      Сьогодні був гарний осінній ранок, я пройшовся по Тюїльрі. Все, що лежало на сході, перед сонцем, сліпило. Все, що потім осявало сонце, огортав туман, ніби ясно-сіра завіса. Сірі в сірому, грілися на сонці статуї в іще не оголеному саду. Квіти, що де-не-де ще цвіли на довгих клумбах, підводилися і злякано вигукували: «Червоне!» Потім із-за рогу, з Champs-Elysees[34], вийшов дуже високий, стрункий чоловік; він був із милицею, але вже не спирався на неї, а тримав її перед собою і твердо, гучно стукав нею по бруківці, ніби жезлом герольда. Він не міг стримати усмішки і всміхався до всього: до сонця, до дерев. Хода його була непевна, як у дитини, але незвичайно легка, сповнена пам'яті про колишню ходу.

      На що тільки той місяць не здатний,


<p>34</p>

Єлисейських Полів (фр.).