– Нікому не загрожує ні смерть, ні заслання на далекі острови, – сказав Авл, – і все-таки посланець імператора – вісник горя. Йдеться про тебе, Лігіє.
– Про Лігію? – зі здивуванням вигукнула Помпонія.
– Так, про неї, – відповів Авл і, звертаючись до дівчини, продовжував: – Ти, Лігіє, виховувалась у нас у домі як рідне наше дитя, і ми з Помпонією обоє любимо тебе як дочку, котру твій народ дав Риму, й опікування над тобою покладено на імператора. Тому імператор забирає тебе з нашого дому.
Полководець говорив спокійно, та якимось дивним, незвичайним голосом. Лігія слухала його слова, розгублено кліпаючи очима, ніби не розуміючи, про що йдеться; Помпонія зблідла; в дверях, які вели із зали в коридор, знову почали з'являтися схвильовані обличчя рабинь.
– Волю імператора має бути виконано, – мовив Авл.
– О Авле! – вигукнула Помпонія, обома руками пригортаючи до себе дівчину, мовби намагаючись захистити її. – Ліпше б вона померла!
А Лігія, припавши до її грудей, повторювала: «Матусю!
Матусю!» – не в змозі серед ридань вимовити будь-що інше.
На обличчі Авла знову з'явився вираз гніву та скорботи.
– Якби я був сам на світі, – похмуро промовив він, – я не віддав би її живою, й родичі наші могли б уже сьогодні принести за нас жертви Юпітеру Визволителю. Та я не маю права губити тебе й нашого хлопчика, котрий, можливо, доживе до щасливіших часів. Сьогодні ж піду до імператора й буду його благати, щоб він скасував наказ. Чи вислухає він мене, не знаю. А поки що, Лігіє, будь здорова й пам'ятай, що і я, і Помпонія завжди благословляли той день, коли ти сіла біля нашого вогнища.
Промовивши це, він поклав руку на голову дівчини, намагаючись зберегти спокій, але, коли Лігія повернула до нього залите слізьми обличчя, а потім, схопивши його руку, почала цілувати її, старий сказав голосом, у котрому чулося тремтіння глибокого батьківського горя:
– Прощавай, радосте наша, світло очей наших!
І він поспішив назад до атрію, щоб не дозволити хвилюванню, що негідне римлянина й воєначальника, оволодіти його душею.
Тим часом Помпонія повела Лігію до опочивальні, кубікулу, й заходилась її заспокоювати, втішати, підбадьорювати, промовляючи слова, що звучали дивно в цьому домі, де тут же, в сусідній світлиці, ще розташовувалися ларарій[133] і вогнище, на котрому Авл Плавтій, дотримуючись стародавнього звичаю, приносив жертви домашнім богам. Так, настав час випробувань. Вергіній колись протнув груди власній доньці, щоб урятувати її від Аппія; ще раніше Лукреція добровільно заплатила життям за свою ганьбу[134]. «Але ми з тобою, Лігіє, знаємо, чому не маємо права накласти на себе руки!» Не маємо права! Одначе закон, якому обидві вони скоряються, закон більш великий, більш святий, дозволяє все-таки захищатися від зла та ганьби, хоча б і довелося заради цього перетерпіти муки, навіть розпрощатись із життям. Хто виходить чистим із оселі пороку, того заслуга є ціннішою.