Серед козаків почався гомін. Запорожці впівголоса радилися про почуте. Нарешті наперед виступив сивовусий Назар Юшка. Він пригладив довжелезного сивого оселедця і неквапно вимовив:
– Послухайте, товариство, мого слова… Багато я бачив на своєму віку… І доброго, і поганого. Усілякі люди зустрічалися мені. Були й такі, що най Бог милує… Але таких мало. Скажу правду: я був проти призначення Микити Непийпива наказним отаманом. Молодий ще, негоже йому мною, сивочубим дідом, керувати. І не один я був такий… Та не про це зараз… Напевно, всі зрозуміли, що нас оточено. Ми опинилися на шляху усієї турецької армії. І те, що ми бачимо, – це лише акинджії[15]. Але ти, Микито, – він обернувся до Микити, – ні в чому не завинив перед нами. Я бачив тебе в ділі. Тобі на роду написано бути ватажком. І поряд із тобою радий буду свої старі кості покласти за віру нашу православну й за славу козацьку. Воля та відвага або мед п'є, або життя віддає! Я все сказав.
У досі безмовних рядах почав наростати гул і нарешті, прорвавшись на волю, нестримним криком прокотився над долиною стрімкого Прута. Угору полетіли шапки – цим запорожці виказували згоду зі словами старого козака.
– Візьми пернач, Микито! Ти добрий отаман! – чулось із натовпу.
– Слушно, Назаре! На те ми й козаки, щоби битися. Бери пернач, отамане!
– Погуляємо на славу. Проллємо кровці нечестивої! Го-го-го! Проллємо!
На крихітному майдані за двома рядами возів панувало піднесення. Настрій у козаків підходив швидше для весілля, ніж для кривавого бою. З жартами й сміхом, із веселими піснями діставали з возів, із сідельних сумок найліпший, припасений для свята, одяг. Одягали чисту білизну, голилися. Розквітали серед зеленого поля червоні кармазини. Буяли блискучим золотом червоні, сині, зелені жупани. Оксамит, лундиш, дорогі соболі, видри на шапках. Кремезні постаті, обмащені дьогтем широкі шаровари. Через півгодини табір скидався на раду старшин реєстрового війська: таким багатющим був одяг запорожців. Різнобарвним квітником, із тих, що радують око прекрасним панянкам, постав табір над критими бичачими шкірами возами. Ощетинилися стволами мушкетів і застигли. Вітерець із запахами водоростей доніс до здивованих татар могутній, як морська стихія, спів. Низькі голоси виводили твердо й непорушно, як скелі над берегами:
…Не сьогодні, так завтра поляже вона,
Як у степу од вітру трава,
А слава не вмре, не поляже,
Всьому світу лицарство козацьке розкаже
Та козацька слава,
Що по всьому світу дивом стала,
Що по всьому світу степом розляглась-простяглась
Та по всьому світу луговим гомоном роздалась,
Туреччині та татарщині добрим лихом знати далась
Та й ляхам-ворогам на спис оддалась…
А з протилежного берега, з печери, уже підхопили, примножили лицарську пісню мужніми голосами. З'єдналися востаннє у співі, потроєні луною берегових скель. Загриміли похоронним дзвоном по сотнях ворогів, а самі ще більше