Це зауваження зачепило канонісу за живе, і, помітивши, що абат насторожився, вона визнала за потрібне заперечити племінникові.
«Я не згодна з вами, любий мій, – сказала вона. – Не раз бувало, що який-небудь іменитий рід підносився ще більше, приєднавши до свого імені ім'я материнської лінії, щоб не позбавити своїх спадкоємців честі походити від жінки доблесного роду».
«Але тут цей приклад непридатний, – заперечив Альберт з невластивою йому наполегливістю. – Я розумію, що можна з'єднати два славних імені. Я вважаю цілком справедливим, аби жінка передала дітям своє ім'я, приєднавши його до імені чоловіка. Але повне знищення імені чоловіка видається мені образою з боку тої, котра цього вимагає, і низькістю з боку того, хто цьому підкоряється».
«Альберте, ви згадуєте події із занадто сивої давнини, – мовила з глибоким зітханням каноніса, – і наводите приклад, ще менш удалий, аніж мій. Пан абат, слухаючи вас, міг подумати, що якийсь чоловік, наш предок, був здатний на ницість. Оскільки ви так прекрасно поінформовані про речі, що, як я гадала, майже вам невідомі, ви не мусили б зауважувати з приводу політичних подій… настільки далеких од нас, дякувати Богові…»
«Якщо сказане мною вам неприємно, тітонько, я зараз наведу факт, що змиє всяке ганебне обвинувачення з пам'яті нашого предка Вітольда, останнього із Рудольштадтів. Це, мені здається, дуже цікавить мою кузину, – зазначив він, бачачи, як я витріщила на нього очі, вражена тим, що він, усупереч своїй звичайній мовчазності й філософському напряму думок, раптом пустився в таку суперечку. – Хай буде вам відомо, Амаліє, що нашому прадідові Братиславу ледь виповнилося чотири роки, коли його мати, Ульріка Рудольштадт, визнала за потрібне затаврувати його ганьбою, – віднявши в нього його справжнє ім'я, ім'я його батьків – Подебрад, і давши йому натомість те саксонське ім'я, що ми тепер носимо разом з вами: ви – не червоніючи, а я – не пишаючись ним».
«На мою думку, принаймні даремно згадувати про речі, настільки далекі від нашої епохи», – мовив граф Християн, якому, видно, було не по собі.
«Мені здається, що тітонька заглянула в ще більш далеке минуле, розповідаючи нам про великі заслуги Рудольштадтів, і я не розумію, що поганого в тім, якщо хто-небудь із нас, випадково згадавши, що він чех, а не саксонець за походженням, що його звати Подебрад, а не Рудольштадт, почне розповідати про події, які сталися всього яких-небудь сто двадцять років тому».
«Я знав, – утрутився абат, який слухав Альберта з великою цікавістю, – що ваш іменитий рід у минулому був споріднений з королівським родом Георгія Подебрада, але не підозрював, що ви прямі його нащадки, які мають право мати його ім'я».
«Це тому, – відповів Альберт, – що тітонька, яка так добре розбирається в генеалогії, визнала за потрібне вилучити із своєї пам'яті те стародавнє й благородне древо, від якого походимо ми. Але те генеалогічне древо,