«Треба правду сказати, – говорила тітонька, – що, якби я була молодою жінкою, такий похмурий претендент, як наш Альберт, уселив би мені більше страху, ніж бажання вийти за нього заміж, і я б навіть горб свій не проміняла на його слова».
«Виходить, нам потрібно вдатися до останнього засобу, – вирішив дядько, – одружити його з Амалією. Він знав її дитиною, дивиться на неї як на сестру, тому буде з нею менш соромливий. А оскільки вона характеру веселого й рішучого, то своєю життєрадісністю може вивести нашого Альберта з цієї меланхолії, якій він усе більше й більше піддається».
Альберт не відхилив цього проекту, але й не висловився за нього, – він тільки погодився побачитись зі мною й ближче познайомитися. Вирішено було ні про що мене не попереджати, щоб позбавити образи відмови, завжди можливої з його боку. Написали про це моєму батькові та, діставши його згоду, почали зараз же клопотати перед папою про дозвіл на наш шлюб, необхідний через близьке споріднення. Тим часом батько взяв мене з монастиря, й одного прекрасного ранку ми під'їхали до замку Велетнів. Насолоджуючись свіжим сільським повітрям, я з нетерпінням чекала хвилини, коли побачу свого нареченого. Добрий мій батько, сповнений надій, уявляв, начебто я нічого не знаю про шлюбний проект, а сам у дорозі, не зауважуючи цього, все мені вибовкав.
Перше, що мене вразило в Альберті, це його краса та шляхетна постава. Зізнаюся вам, дорога Ніно, що моє серденько сильно забилося, коли він поцілував мені руку, і протягом кількох днів кожний його погляд, кожне слово приводили мене в захват. Його серйозність анітрошки не відштовхувала мене, а він, здавалося, не відчував у моїй присутності ні найменшої незручності. Як у дні дитинства, він говорив мені «ти», і коли, з побоювання порушити світські пристойності, намагався поправитися, рідні дозволяли йому це й навіть просили зберегти свою колишню фамільярність у стосунках зі мною. Моя веселість часом викликала в нього невимушену усмішку, і наша добра тітонька, не тямлячи себе від захвату, приписувала мені всю честь цього зцілення, яке вже вважала остаточним. Словом, він ставився до мене лагідно, як до дитини, і поки що я задовольнялася цим, упевнена, що в недалекому майбутньому він зверне більш серйозну увагу на мою задерикувату усмішку й на мої гарні туалети, на які я не скупилася, щоб йому сподобатися.
Одначе незабаром, на мою прикрість, мені довелось переконатися, що він дуже мало цікавиться моєю зовнішністю, а туалетів просто не помічає. Якось тітонька звернула його увагу на чарівне лазурово-блакитне плаття, що чудово окреслювало мою фігуру. А він почав запевняти, що плаття яскраво-червоне. Тут абат, його гувернер, великий любитель компліментів, бажаючи дати йому урок чемності, втрутився, говорячи, що він відмінно розуміє, чому граф Альберт не розгледів кольори мого плаття. Здавалося б, моєму кузенові випадала нагода сказати мені яку-небудь люб'язність із приводу троянд на моїх щоках і золота мого волосся. Але він тільки сухо заперечив абатові,