– Добре, дочко моя, – сказав старий маестро, завжди стриманий у своїх похвалах. – Ти розучила цю річ сумлінно й проспівала її з розумінням. До наступного разу ти повториш кантату Скарлатті[12], вже пройдену нами.
– Si, signor professore[13], – відповіла Консуело. – А тепер мені можна піти?
– Так, дитя моє. Дівиці, урок закінчено!
Консуело склала в кошичок свої зошити, олівці й маленьке віяло із чорного паперу – нерозлучну іграшку кожної іспанки й венеціанки, – яким вона майже ніколи не користувалася, хоча завжди мала при собі. Потім вона шмигнула за органні труби, втекла з легкістю мишки внутрішніми сходами, що вели до церкви, на мить схилила коліна, проходячи повз головний вівтар, і при виході зіштовхнулася біля кропильниці з гарним молодим синьйором, який, усміхаючись, подав їй кропило. Окропивши чоло й дивлячись незнайомцеві просто в обличчя зі сміливістю дівчинки, яка ще не вважає й не почуває себе жінкою, вона одночасно й перехрестилася й подякувала йому, і це вийшло так кумедно, що юнак розреготався. Розсміялася й сама Консуело, але раптом, начебто згадавши, що її хтось чекає, вона пустилася бігцем, як оком змигнути вискочила за двері й утекла сходами на вулицю.
Тим часом професор знову сховав окуляри до широкої кишені жилета й звернувся до учениць, які притихли.
– Сором вам, красуні! – сказав він. – Ця дівчинка – а вона наймолодша з вас і прийшла в мій клас останньою – тільки одна й може правильно проспівати соло, та й у хорі, хоч яку б какофонію ви розводили навколо неї, я неухильно чую її голос, чистий і вірний, як нота клавесина. І це тому, що в неї є ретельність, терпіння й те, чого немає й не буде ні в кого з вас: у неї є розуміння.
– Не міг не випалити свого улюбленого слівця, – крикнула Клоринда, тільки-но маестро пішов. – Під час уроку він повторив його тільки тридцять дев'ять разів і, напевно, занедужав би, якби не дійшов до сорокового.
– Чому тут дивуватися, якщо ця Консуело робить успіхи? – сказала Джульетта. – Вона така бідна, що тільки й думає, як би скоріше навчитися чому-небудь і почати заробляти на хліб.
– Мені говорили, що її мати циганка, – додала Мікеліна, – і що дівчинка співала на вулицях і на дорогах, перед тим як потрапити сюди. Не можна заперечувати, що в неї прекрасний голос, але в бідолахи немає й тіні розуму! Вона зубрить усе, рабськи дотримуючись вказівок професора, а все інше довершують її здорові легені.
– Нехай у неї будуть найкращі легені й надзвичайний розум на додачу, – сказала красуня Клоринда, – я відмовилася б від усіх цих переваг, якби мені довелося помінятися з нею зовнішністю.
– Ви втратили б не так уже й багато, – заперечила Констанца, не особливо прагнучи визнавати красу Клоринди.
– Вона зовсім