її в цьому, що вона не на жарт закохалася в нього з першої ж зустрічі. Граф Дзустіньяні не дуже ревнував її: можливо, у нього були підстави не дуже її утискувати. Найдужче він цікавився блиском і славою свого театру, – не тому, що був
жадібний до багатства, а тому, що був, як мовиться, справжнім
фанатиком красних мистецтв. На мою думку, це слово визначає досить поширене серед італійців почуття, що відзначається великою пристрасністю, але не завжди вмінням розмежувати гарне й погане…
Культ мистецтва – вираз занадто сучасний, невідомий сто років тому, – означає зовсім не те, що
смак до красних мистецтв. Граф був людиною з
артистичним смаком у тому значенні, як це тоді розуміли: аматор, та й годі. Задоволення цього смаку й було головною справою його життя. Він цікавився думкою публіки й прагнув зацікавити її собою, полюбляв мати справу з артистами, бути законодавцем мод, змусити говорити про свій театр, про свою розкіш, про свою люб'язність і щедрість. Словом, у нього була пристрасть, яка переважає в провінційної знаті, – показне марнославство. Бути власником і директором театру – це був найкращий спосіб догодити всьому місту й надати йому розвагу. Ще більше задоволення дістав би граф, якби зміг пригощати за своїм столом усю республіку. Коли іноземцям траплялося розпитувати професора Порпору про графа Дзустіньяні, він зазвичай відповідав: «Це чоловік, який надзвичайно любить пригощати: у своєму театрі він подає музику точнісінько так, як фазанів за своїм столом».
Запівніч гості почали розходитися.
– Андзоло, де ти живеш? – запитала дебютанта Корилла, залишившись із ним удвох на балконі.
При цьому несподіваному запитанні Андзолето почервонів і відразу сполотнів. Як зізнатися цій блискучій, пишній красуні, що в нього немає свого кутка? Хоча в цьому йому, мабуть, легше було б зізнатися, ніж назвати ту жалюгідну халупу, де він ночував тоді, коли не спав просто неба із власної охоти або з необхідності.
– Що ти знаходиш дивного в моєму запитанні? – сміючись над його зніяковілістю, запитала Корилла.
З надзвичайною винахідливістю Андзолето поспішив відповісти:
– Я запитую себе, який королівський палац, палац якої чарівниці гідний прийняти гордого смертного, котрий приніс би туди спомини про ніжний погляд Корилли?
– Що ти, підлеснику, хочеш цим сказати? – заперечила вона, спрямовуючи на нього погляд, найпекучіший із усього її диявольського арсеналу.
– Що це щастя мені ще не дано, але коли б я був цим щасливцем, то, захоплений гордістю, жадав би жити між небом і морями, подібно до зірок.
– Або подібно до cuccali[33]! – голосно сміючись, вигукнула співачка.
Відомо, що морські чайки вкрай невибагливі, і венеціанська приказка прирівнює до них легковажну, химерну людину, як французька – до жука: «Легковажний, мов жук».
– Насміхайтеся з мене, зневажайте мене, – відповів Андзолето, – тільки думайте про мене хоч трохи.
– Ну,
