Інші ж сюжети виглядають порівняно слабше. До них можна віднести відтворення військових дій, міжпартійних стосунків тощо.
Д. Дорошенко вирішив перевести всі події 1917 – початку 1918 р. на новий стиль (хоч країна до лютого 1918 р. жила за старим стилем), що створило певні незручності для читачів. Однак суттєвіше інше. Іноді автор сам припустився плутанини (забув перевести час або зробив це подвійно і т. п.). Особливості структурної побудови книги зумовили невиправдані порушення хронології викладу матеріалу, а також повтори. Однак відзначене ніякою мірою не може переважати позитивних моментів книги, скільки-небудь істотно позначитись на її загальній оцінці.
В історіографії закріпилось твердження, що «Історія України. 1917—1923 pp.», зокрема том про Українську гетьманську державу, була написана з ініціативи, під впливом і за участі в редагуванні найкрупнішої теоретичної сили монархічного напрямку – В'ячеслава Липинського, а при підготовці до публікації текст ретельно переглядався і правився колишнім гетьманом Павлом Скоропадським.
Як вище згадувалось, рукопис історії 1918 р. в Україні було підготовлено Д. Дорошенком ще до призначення директором УНІ. Тому-то так і сталося, що, задумавши панорамний твір, автор в 1930 р. випустив одну його частину, а саме – другу, яка не була ні початком, ні кінцем тих подій, які планувалось відтворити. Затим, у 1932 р. вийшов перший том, який охопив майже весь період історії Центральної Ради.
Якою за обсягом, у скількох томах мала вийти праця в цілому – невідомо, хоч автор безперечно мав намір продовжити своє дослідження, про що записав в останніх рядках другого тому.
Однак наприкінці 1931 р. загострились стосунки Д. Дорошенка з О. Скоропис-Йолтуховським, що був заступником куратора Українського наукового інституту. Причиною стали різні погляди на основний напрямок роботи закладу, який сполучав науково-дослідну і пропагандистсько-навчальну діяльність. Дмитро Іванович сам був блискучим лектором, багато уваги надавав викладацькому процесу, користувався незмінним успіхом у будь-якій аудиторії. Однак головним у роботі інституту він вважав розробку наукових проблем українства. О. Скоропис-Йолтуховський стояв на протилежному.
Можна лише здогадуватись, що далися взнаки і старі партійні незгоди, які явно примножилися з виходом «Історії України. 1917—1923 pp.», у якій Д. Дорошенко не став обходити питання про зв'язки Союзу визволення України, одного з його лідерів – О. Скоропис-Йолтуховського з німецькими військовими колами і допомогу останніх СВУ в роки Першої світової війни.
Та як би там не було, талановитому історику довелося залишити інститут