Значне місце в подіях революційної доби посідає період Директорії УНР, коли, поряд з деякими вже названими особистостями, на перші ролі вийшли С. Петлюра, М. Шаповал, В. Чехівський, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Прокопович. Західноукраїнську Народну Республіку найбільш яскраво репрезентують К. Левицький і Є. Петрушевич.
Поряд із національно-визвольними і державотворчими процесами всі чотири означені роки у тісному зв'язку і взаємопереплетенні з ними розвивалася соціальна революція, на вістрі якої в Україні знаходились більшовики, націонал-комуністи Ю. Медведев, Є. Бош, В. Затонський, М. Скрипник, Ф. Сергеев, Г. П'ятаков, Е. Квірінг, С Косіор, X. Раковський, Г. Петровський. Без з'ясування їх ролі у тогочасних подіях особистісний зріз проблеми залишався б неповним.
І, зрештою, апогеї соціального і національного протиборства значною мірою віддзеркалилися в діях і долях воєначальників армійських формацій різних політичних таборів – А. Денікіна, Н. Махна, П. Врангеля, М. Фрунзе.
Об'єднані в одному виданні нариси про названих особистостей, гадається, дають змогу придметніше уявити сутність і динаміку тогочасних подій, максимально унаочнити тенденції, зміст, характер боротьби, одержати додаткові аргументи щодо історичних результатів буремного часу. Та найголовніше, є додатковий шанс ще раз неупереджено поглянути, а то й розібратися, у ролі суб'єктивного чинника – окремого індивіда у суспільному поступі.
При підготовці біографічних нарисів, цілком природно, головний акцент робився на з'ясуванні позицій кожного з тогочасних діячів, на персональному їх внеску у революційну справу, розв'язання нагальних питань суспільного розвитку. Однак при цьому зверталася увага і на ті аспекти життєвого досвіду у дореволюційний час (а відповідні сюжети свідомо розширювалися), які допомагають краще зрозуміти орієнтації, ідейний багаж учасників подій 1917—1920 pp. Рівною мірою збільшувалася питома вага матеріалів про післяреволюційний час, якщо вони органічно, «генетично» виявлялися поєднаними з буревійною добою, стали прямим продовженням справ тієї чи іншої особистості в умовах, шлях до яких прокладався їхніми ж стараннями та зусиллями у попередні роки. Особливе місце відводилося характеристиці творчого, передусім історіографічного спадку діячів революційного часу. Такий елемент дає додаткову можливість відтворювати внесок кожної особистості у прогресивний поступ не лише, так би мовити, безсторонньо