Ще одна дивина – перше та єдине відоме на сьогодні «офіційне» військове зведення «Штаба Украинских Республиканских Войск», підписане Петлюрою та Осецьким. Головний зміст – безапеляційні запевнення у всенародному характері повстання. Запевнення без жодних на те підстав. Більше того, ці «підстави» навіть не змогли вигадати впродовж наступних 90 років – на відміну від, скажімо, поразки більшовицьких загонів 23 лютого 1918 р. під Червоною гіркою, яке радянські фальсифікатори згодом видали за перемогу, адміністративним порядком «призначивши» днем народження Червоної армії та флоту. У тексті, однак, містилися твердження, які заяви про «всенародність» повстання спростовували. Наведімо його мовою оригіналу:
«Армиями Украинского народа занята Полтава, Харьков, Екатеринослав. Передовые части стрельцов приближаются к Киеву. Под Васильковом 14 ноября начался бой. Первый отряд добровольцев разбит. Убито до двухсот. Много ранено. Нам досталась пушка и 8 пулеметов. С нашей стороны 3 убитых и 9 раненых. Немцы помогают нам оружием. Рабочие общей забастовкой. Солдаты-крестьяне радостно берут оружие. Мобилизовано до 30 тысяч селян и озброєно. Сердюки бросают добровольцев и перебегают до нас целыми сотнями»[116]. Тепер українською: за допомоги німців, невідомо ким, як і коли мобілізованих до війська 30 тис. селян захопили 3 міста і наблизилися до столиці. Воюючи проти професійних військових та й до того поголовно офіцерів, вони втратили аж 3 убитими і 9 пораненими, вбивши при цьому до двох сотень супротивників. Констатуємо: досягти таких показників за весь час своєї кар'єри не пощастило ані Сунь-цзи, ані Велізарію, ані Олександру Великому, ані Наполеону Бонапарту.
Дещо про перебіг повстання
За 90 років українська історична думка, попри всі спроби, не спромоглася дати відповіді на прості питання: де повстання почалося? Хто брав у ньому участь? Хто командував повсталими? Скільки було повстанців? В яких місцях відбувалися бойові дії? Якими були втрати протидіючих сторін? Де поховані і чи поховані загиблі?
Чи