Чортів млин: Казки про чортів. Сборник. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Сборник
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Сказки
Год издания: 2005
isbn: 966-03-2805-2
Скачать книгу
муки на двадцять років. А котел не може бути порожнім.

      – Не можна нарушати договір! – розсердився цар.

      – Знаєш що? Дай мені три завдання. Коли їх зроблю – йдеш зі мною в котел. А коли хоч одне не виконаю – ти вільний.

      – Най буде! – пристав цар і почав думати, яке перше завдання дати чортові. А перед садом була велика гора.

      – Сюю гору зрівняй, аби завтра на тому місці ріс сад і в ньому аби співали райські птахи.

      Встає вранці – все зроблено, як він розпорядився. Цариця чудується, весело бігає доріжками саду. А її чоловікові не до сміху.

      Другої ночі чорт знову з’явився. Вони, осика би їм, мають силу від одинадцятої до першої години по півночі.

      – Давай друге завдання!

      – Аби за садом було величезне озеро, наполовину вкрите льодом, а в другій половині вода аби була теплою.

      Вранці встав цар і видить чудо: на одній половині озера крига, а на другій – лебеді плавають. Зажурився він, аж почорнів. Жона се помітила й каже:

      – Чи не з чортом ти зв’язався?

      – З чортом. Коли не дам йому таке завдання, яке він не зробить, то завтра мене вже не буде.

      – Не журися. Я вже придумала, – і вона вирвала волосок з голови. – Най чортяка зробить із нього стометровий.

      Прийшов чорт опівночі – а на нього вже чекає завдання. Узяв волосок і поніс у пекло. Почали чорти мудрувати, як би той волосок витягнути у стометровий. Нагрівають – волосок корчиться, натягають – рветься. Прибіг чорт до царя, доки когути не запіли, й каже:

      – На свій волосок, та живи собі скільки хочеш і зможеш. Пропав ти від нас.

      Що то жона може!

      Залізноноса баба

      Десь за темними лісами, за глибокими морями, від нас на сімдесят сім держав, а ще далі – на десять горобиних кроків і на двадцять блошиних скоків жив-був один чоловік, який мав стільки діточок, як на решеті дірочок, і ще одним більше. Діти такі, ніби хто з лантуха картоплі насипав: малі, більші, ще більші.

      Журився чоловік, що йому робити з діточками, бо був такий бідний, як церковна миша. Коли дивився на дітей, то серце його розривалося: бліді, голодні й такі слабенькі, що хиляться від вітру. Думав, думав чоловік, як зарадити біді, але ніяк не зміг щось надумати. Ще доки жила жінка, сяк-так тягнули з дня на день, а як померла, то всі біди посипалися на його бідну голову. Крутив, вертів на всі боки, як жити далі, але тільки гірше виходило.

      Каже собі чоловік: «Гей, та цього вже не можна терпіти! Піду світом, щастя пошукаю, бо як удома сидітиму, усі згинемо».

      Так і зробив. Нагодував дітей, чим було, взяв на плече сокиру і пішов широким шляхом.

      Іде, йде, йде. І зайшов до глибокого лісу. Застала його така ніч, що в темряву можна було сокирою встряти. Але чоловік не зупиняється, а все далі йде. Коло півночі вже й сили не має іти, але боїться лягти відпочити, щоб звір його не розірвав.

      Раптом далеко перед ним щось блиснуло. Чоловік – за світлом, за світлом і дійшов: світло лилося з маленької хижки, що була серед лісу.

      Чоловік заглянув у вікно: лампа світить, і вогонь у пічці горить, аж іскри