Що ж до леді Бертрам, то вона анітрохи не цікавилася вихованням своїх доньок. У неї бракувало часу на подібні речі. Ця жінка проводила своє життя на канапі – сиділа на ній годинами, ошатно вбрана, з яким-небудь нікчемним і негарним вишиванням у руках, і набагато більше думала про свого мопсика, ніж про дітей, але ставилася до них дуже поблажливо, якщо вони нічим її не засмучували, і у всіх важливих справах керувалася вказівками сера Томаса, а у дрібніших клопотах – порадами своєї сестри. Якби навіть у неї було більше вільного часу, вона навряд чи вважала б за потрібне приділити його донькам; вони перебували під наглядом гувернантки, мали прекрасних вчителів – чого ж іще бажати? А що Фанні така нетямуща – «одне можу сказати: це дуже прикро; але деяким людям справді судилося бути дурними, тож Фанні лишається тільки старатися щосили – більше тут нічого не вдієш; і, як на те, хоч дівчинка і тупувата, у ній нема нічого поганого; вона завжди готова прислужитися – тільки загадаєш їй щось подати чи принести, біжить тої ж миті».
Невігластво і боязка вдача не завадили Фанні звикнути до Менсфілд-парку і полюбити його майже як рідний дім; і серед кузин та кузенів їй велося не так уже й погано. Марія і Джулія не були насправді лихими; і, хоч вони часом поводилися з нею надто зверхньо, вона була такої невисокої думки про себе, що не відчувала образи.
Десь о тій порі, коли Фанні увійшла в сім’ю, леді Бертрам через легку недугу та непереборні лінощі відмовилася від будинку в Лондоні, де раніше проводила кожну весну, і оселилася в передмісті, даючи серові Томасу можливість виконувати його обов’язки в парламенті і жити з більшим – чи то меншим – комфортом, спричиненим її відсутністю. Обидві міс Бертрам продовжували розвивати свою пам’ять, грали дуети на фортепіано і росли справжніми красунями; і батька вельми втішало, що і їхня зовнішність, і поведінка, і здібності цілком відповідають його честолюбним сподіванням. Старший син виріс легковажним гультіпакою і вже встиг завдати батькові чимало клопотів; але інші діти мали стати для нього справжньою розрадою. Доньки нічим не заплямують ім’я Бертрам, поки його носитимуть, і, безперечно, позбудуться цього імені лише заради такого шлюбу, який поріднить їхню сім’ю з одним із шляхетних родів; а характер Едмунда, його розважливі міркування і потяг до справедливості мають принести користь, пошану і щастя і йому, і всім його рідним. Він готувався стати священиком. Посеред турбот і радощів, пов’язаних із власними дітьми, сер Томас не забував і про дітей місіс Прайс; він робив для них усе, що міг, не шкодував грошей на їхню освіту, а коли хлопці виросли, допоміг їм влаштуватись у житті; і Фанні, дарма що була розлучена з сім’єю, щиро раділа будь-якій звістці про благотворні зміни у становищі її родичів. Одного разу – лише один раз упродовж багатьох років – їй пощастило побачити Уїльяма;