Загублена історія втраченої держави. Данило Яневський

рис вождя українських есдеків. Зокрема, відзначає вона, той «володів рідкісним даром – умінням настроюватись «на хвилю» реципієнта», був «пристрасним полемістом, що вболіває за право українського народу розмовляти рідною мовою». Прискіпливо проаналізувавши епістолярну спадщину письменника і політика, Т. Заболотна з’ясувала, що «ключовою проблемою» його переписки з М. Горьким була «проблема національної неволі, невирішення якої могло призвести до фізичного винищення українства». Антагоніст М. Горького, В. Винниченко виступав як «лояльний, стриманий реципієнт, щоправда, дещо самозакоханий адресант» у листуванні з Коцюбинським. Але в обох випадках «епістолярній творчості В. Винниченка властивий нігілістичний імпульс, який виявляв його причетність до критики традиції культури. Остання тотожна для нього з поняттям «метафізики» в його Ніцшеансько-Гайдеґґерів-ському розумінні». Мабуть, єдиною людиною, яка змогла до певної міри «розшифрувати» Винниченка, була Леся Українка, яка ставилася до нього «з повагою, бо розуміла силу його таланту»; але в той самий час «вважала згубним проповідництво нових моральних принципів і якостей, які стверджував митець». «Врешті-решт, – відзначила Т. Заболотна, – саме бажання В. Винниченка писати російською мовою викликало непорозуміння та незгоду Л. Українки, вона бачила в цьому зраду – здачу позицій на користь “ласкавих переможців”».[72]

      Шизофренічність класика української літератури яскраво проявилася на політичному герці. Упродовж усього свого політичного життя В. Винниченко мав за правило грати одночасно за несумісні між собою політичні сили. Так, наприклад, у 1918 р., по усуненні УЦР, він одночасно вів переговори: з Гетьманом – про формування уряду; з Микитою Шаповалом – про організацію антигетьманського повстання; з більшовиками – також про організацію антигетьманського виступу, лише час від часу інформуючи про них свого поплічника. При цьому, домовившись із прем’єром Ф. Лизогубом про остаточний склад уряду, Винниченко «одразу відмежувався від діяльності кабінету складеного за його участю», а також видав від імені Українського Національного Союзу (УНС) «Заяву про міжнародне і внутрішнє становище України», яка мала виразно антигетьманський характер, «не відповідала вже досягнутим з владою домовленостям». Документ, розрахований на громадську думку країн Почвірного союзу, як підкреслює О. Бойко, був «непридатним для українського суспільства» і дезавуйований Українським Національним Союзом.[73]

      Людина без будь-яких моральних гальм або політичних принципів, Винниченко, щойно викинутий з усіх посад у партії та «державі» Директорії УНР, наприкінці березня 1919 р. опиняється в Будапешті. Через посередництво посла УНР в Угорщині М. Галагана та (увага!) керівника комуністичної Угорщини Б. Куна В. Винниченко як приватна особа пише листа до Москви (тобто до Леніна – Троцького), з якою УНР перебувала у стадії війни, з пропозицією укладання союзної угоди.[74]

      Відповіді добродій