– Візьми із мого вуха скельце, подивися крізь нього й скажи, що видиш на землі.
Подивився хлопець крізь скельце й відповів:
– Виджу рідних братів. Вони такі маленькі, як ті горобці.
Летіли ще три дні й три ночі. Кінь із хлопцем спустився на землю.
– Отут ми їх почекаємо.
Приїхали брати і дуже здивувалися, що здибалися у світі з Тридцять Першим.
– Ти чого тут? – питають.
– І я піду з вами шукати собі жінку. Неньо мене пустили.
Рушили всі разом. Надвечір зустріли стару-престару бабу.
– Бабко, пустіть переночувати.
– Заходьте, заходьте, мої дорогі, – сказала стара. – Якраз маю тридцять одну доньку, то хотіла б мати таких зятів, як ви.
Кінь прошепотів Тридцять Першому на вухо:
– Коли будеш заходити в хату, візьми з порога постола. Сядете з бабиними доньками вечеряти – копни стіл ногою. Як будете йти спати, то на подушках бабиних дівчат увидите віночки, а на ваших – капелюшки. Копни ліжко ногою і тоді лягайте. А коли баба засне, ти розбуди своїх братів і тікайте геть. Кинеш у море постола, і на ньому перепливете.
А бабина хата стояла серед моря. На березі стара розперезалася і кинула пояс у воду. Всі перейшли по тому поясу, як по кладці.
На порозі наймолодший брат уздрів постола і сунув його в пазуху.
Хлопці зайшли в кімнату, де на столах чекала вечеря. Баба сплеснула в долоні, й з’явилася тридцять одна донька. Це були дуже файні дівчата, але жодна з них не усміхнулася і не вклонилася гостям.
Тридцять Перший копнув стіл ногою, і склянки з вином пересунулися миттю від бабиних доньок до хлопців, а від хлопців – до дівчат. Цього ніхто не видів, але так було. Коли випили вино, бабині дівчата попадали на землю. Вони рвали на собі одежу і так дико ревіли, що страшно було слухати.
А стара подумала, що вона сама переплутала склянки. Швидко наварила якогось зілля і напоїла доньок, щоб видужали.
Після вечері перейшли в сусідню кімнату. Там, де на подушках були капелюшки, мали спати хлопці, а на тих постелях, де були віночки, баба хотіла вкласти своїх доньок.
Тридцять Перший копнув одне ліжко, і тої ж миті усі ліжка помінялися місцями. Цього ніхто не видів, але так було.
Брати полягали і міцно заснули. Серед темної ночі баба увійшла і побила доньок. Потім лягла в куток і захропіла. Тридцять Перший розбудив братів.
– Тікаймо, бо тут чекає нас біда!
Хлопці вибігли на берег. Тридцять Перший кинув постола на хвилі, та й на ньому перепливли море.
Пішли зеленими полями. Ішли, скільки йшли, й стали на роздоріжжі. З нього на всі боки розходилася тридцять одна дорога.
– Тепер іди своєю дорогою, – сказали брати наймолодшому.
Та найстарший брат подумав собі, що з Тридцять Першим варто іти в світ, бо в нього добрий кінь і сам він не з дурних.
– Я піду з тобою, – сказав він.
Наймолодший втішився, що має хоч одного приязного брата. І рушили разом. За три дні прибули до царя і найнялися в нього на роботу: