Квітчин біограф Григорій Данилевський писав, що враження від життя в Куряжі, на лоні розкішної природи, «у самотині та молитві, надовго закарбувались у душі Основ'яненка й повсякчас відлунювали в його найкращих творах. До них належить переважна більшість елегійних Основ'яненкових повістей, чиї добрі, свіжі, повні любові посполиті герої та героїні зігріті цією щирою простою набожністю; саме такими є його славетні повісті „Маруся“, „Божі діти“, „Сердешна Оксана“ й „Ганнуся“». Той-таки Данилевський стверджував, нібито в перші роки після свого повернення з Куряжа Квітка все ще нагадував ченця-самітника: ходив по Основі з церковними ключами, а на празники дзвонив до обідні. Справа в тому, що вже невдовзі після повернення Квітки з Куряжа прихожани церкви Різдва св. Іоанна Предтечі, яку побудував батько нашого письменника, обрали його церковним старостою. Мабуть, ця посада була йому до душі, бо на ній він перебував чотири трирічні терміни поспіль. Він приходив на службу щонеділі та на кожен празник, співав на криласі. За цей час Квітка-Основ'яненко зібрав для своєї церкви ЗО 315 карбованців асигнаціями. Варто сказати, що його праця на користь храму не пройшла повз увагу церковного начальства. Ще 25 червня 1813 р. Христофор Сулима нагородив Квітку похвальною грамотою, а в 1821 р., за поданням єпископа Павла Саббатовського, він був нагороджений золотою медаллю – на ту пору доволі рідкісна відзнака. Зрештою, це був тільки один бік тодішнього Квітчиного життя. Тим часом наш письменник сприймав світ у всіх його барвах, начебто якусь яскраву театральну виставу, де варто було спробувати себе в різноманітних амплуа. «Театр переміняється…» – певно, щоразу приказував він, беручись за якусь іншу справу. Здавалося, його енергії вистачає на все, а фантазія не знає меж. Зокрема, уже через кілька місяців після того, як він повернувся з Курязького монастиря, 27 грудня 1806 р., дворянство Харківського повіту обрало його провіантським комісаром у «міліції». Так називалось народне ополчення, скликане в ході підготовки до війни 1806—1807 pp. між Четвертою коаліцією європейських держав (Велика Британія, Пруссія, Саксонія, Росія та Швеція), з одного боку, і наполеонівською Францією – з другого. «Ось тут-то я, – писав Квітка Владимирову 14 листопада 1808 p., – знову вийшов на театр і грав немаловажну роль – роль управителя канцелярії повітового начальника, а потім бригадного. Усе кланялось, усе рекомендувалось, усе поважало. Ось би де подивитись на мене! Мені ж це було нудно, я із задоволенням займавсь паперами, відмовився від нагород і просив викреслити мене з реєстру чиновників, котрі мали отримати медалі, тому що я служив не заради вітчизни, а через мою приязнь до брата, хотів хоч трохи розділити й полегшити його труди». Так чи так, але, починаючи з 1806 р., Квітка-Основ'яненко буде віддавати багато сил і часу дворянській службі. Тільки-но закінчилися міліційні клопоти, як настала пора дворянських виборів. «Я, – писав Квітка в цьому ж таки листі, – здавши міліційні справи, відпочивав, аж раптом скаче з міста гінець (і сповіщає),