Григорій Квітка-Основ'яненко. Леонід Ушкалов

виголошував промову. Крім нього, виступали також попечитель університету граф Северин Осипович Потоцький та ректор Харківського колегіуму Андрій Прокопович, який казав: «Настав світлий день жаданого благополуччя щасливої України. Запалені премудрими монархами зорі просвіти від сьогодні будуть сяяти в цьому місті у всій своїй красі». Мабуть, саме «зорі просвіти» поступово перетворили Харків не тільки на «українські Афіни», але й, за словами відомого бременського мандрівника Йоганна Георга Коля, який докладно описав рідне Квітчине місто в другій частині своєї книги «Reisen im Inneren von Ruffland und Polen»[12], на «одне з найцікавіших і найважливіших» міст усієї Російської імперії. Відтоді воно починає стрімко розвиватися, і Квітка вже під кінець життя, описавши красу, велич, розкіш і блиск Харкова, вигукне: «Столиця, слово честі, столиця!..» Принаймні це була інтелектуальна столиця «юга России», бо до Харківського учбового округу входили землі Слобідсько-Української, Орловської, Воронезької, Курської, Чернігівської, Полтавської, Миколаївської, Таврійської, Катеринославської губерній, Донського й Чорноморського козацьких військ. Територія цього округу, як з подивом писав перший ректор Харківського педагогічного інституту Крістоф-Дітріх фон Роммель у книзі «Erinnerungen aus meinem Leben und aus meiner Zeit»[13], була майже такою самою, як уся Німеччина разом узята…

      Та все-таки Квітці-Основ'яненкові не судилося стати ченцем. Уже 26 квітня 1805 р. він подає преосвященному Христофору нове прохання, в якому сповіщає: «…зважаючи на виниклі обставини й відчуваючи слабкість мого здоров'я, я змушений облишити» намір стати ченцем. Очевидно, для єпископа це було щось цілком несподіване. До того ж своє прохання Квітка подав не сам, а через руки чоловіка своєї сестри Марії штабс-капітана Григорія Івановича Зарудного. Сулима навіть засумнівався в тому, що такий поворот справи взагалі можливий. Тому він доручив благочинному Іоану Курасовському з'їздити на Основу й спитати Квітку, «чи справді його прохання було доручене сину поміщика Зарудного для приносу мені й чи справді ним самим підписане?». 4 травня протоєрей Курасовський отримав від Квітки таке пояснення: «це прохання я точно підписав власною рукою та навіть уявити собі не міг, щоб виник у тому якийсь сумнів», а «через слабкість мого здоров'я» просив свого родича Зарудного вручити його єпископові. Тільки після цього, 5 травня 1805 р., Христофор Сулима постановив: «Прохача капітана Квітку… звільнити з монастиря без жодного стягнення та докору..». 16 травня указом № 938 Квітка був звільнений з Курязької обителі. Судячи з усього, на цю пору наш письменник з головою поринув у якісь інші справи. Принаймні він навіть не поцікавився офіційним документом щодо свого звільнення. Через півроку, 17 жовтня, консисторія повідомляла губернське правління, що Квітка ще й досі не з'явився, щоб забрати цей документ і заплатити за негербовий папір, витрачений на діловодство. І тільки 3 грудня губернське правління сповістило, що відповідні кошти (5 карбованців 34 копійки) з Квітки утримано, а його самого зобов'язано навідатись