Інквізитор змахнув рукою, показуючи на скупчення будівель із прямовисними стінами, куполів і веж, які притулилися до самого вершечка брунатної скелі високо над містом.
– Колись тут була резиденція тубільного короля, але тепер вона слугує адміністративним центром Дагоски і в ній мешкають деякі з найважливіших громадян міста. Усередині розташовані місце зібрань спайсерів і міський Будинок питань.
– Незлий краєвид, – буркнула Вітарі.
Ґлокта повернувся та прикрив очі рукою. Перед ними розкинулася дуже схожа на острів Дагоска. Скочувалося донизу Верхнє місто – охайні сітки з охайних будинків, розділених довгими прямими дорогами, всіяні жовтими пальмами та широкими площами. На протилежному боці його довгого вигнутого муру розкинувся запорошений брунатний клубок нетрів. Над ними, як бачив Ґлокта, височіли здаля могутні суходільні стіни, що мерехтіли в імлі та перегороджували вузький кам’янистий перешийок, який з’єднував місто з материком. З одного боку з ним межувало блакитне море, а з другого – блакитна гавань. «Кажуть, це найпотужніші оборонні споруди у світі. Цікаво: чи перевіримо ми невдовзі ці гордовиті хвастощі?»
– Очільнику Ґлокта! – Гаркер прокашлявся. – На вас чекають лорд-губернатор і його рада.
– То хай почекають ще трохи. Мені цікаво знати, яких успіхів ви досягли в розслідуванні зникнення очільника Давуста.
«Усе ж таки буде вкрай прикро, якщо нового очільника спіткає така сама доля».
Гаркер насупився.
– Ну… дечого досягли. Я не сумніваюся, що в ньому винні тубільці. Вони безупинно плетуть змови. Багато хто з них, попри заходи, вжиті Давустом після повстання, досі не бажає знати своє місце.
– Я приголомшений.
– Повірте мені: це щира правда. У ніч зникнення очільника в його кімнатах були присутні троє дагосканських слуг. Я їх допитував.
– І що ви з’ясували?
– На жаль, іще нічого. Вони виявилися надзвичайно впертими.
– Тоді пропоную допитати їх разом.
– Разом? – Гаркер облизав губи. – Я не думав, що вам, очільнику, захочеться допитати їх особисто.
– Тепер знаєте.
«Логічно було подумати, що у глибині скелі буде прохолодніше». Але там було так само спекотно, як на розжарених вулицях, тільки без жодного милосердного вітерцю, навіть найлегшого. У коридорі було тихо, мертво й душно, як у гробниці. Смолоскип Вітарі відкидав у кутки мерехтливі тіні, а за ними швидко надходила пітьма.
Гаркер зупинився перед окутими залізом дверима і стер з обличчя великі краплини поту.
– Мушу попередити вас, очільнику, що нам довелося повестися з ними досить… твердо. Самі знаєте: немає нічого кращого за тверду руку.
– О, я й сам умію бути твердим, коли цього вимагає ситуація. Мене нелегко шокувати.
– Добре, добре.
У замку крутнувся ключ, відчинилися двері, і в коридор полинув огидний запах. «Суміш забитого нужника з купою гнилого сміття». Камера за дверима була крихітна, без вікон, із низькою стелею, під якою ледве