Вона ніби аж змінилась – вирівнялась, посуворішала. В руках у неї було срібне блюдо, на якому стояло кілька мисок. Поспішаючи, Ярина підійшла до корчаг, у яких варились страви, уполовником налила в миски юшки, після чого повернулась до світлиці.
Так вона приходила кілька разів, приносила порожні миски, брала в сусідній хижі нові, клала в них варене м’ясо, сочиво, наливала медовий узвар. І увесь цей час у світлиці було тихо, тільки Ярина все ходила туди й назад. Нарешті знову почулись голоси, залунали й десь затихли кроки, а тоді Ярина повільно вернулась до кухні.
– Князі поснідали, – промовила вона і важко сіла на лаві у кутку.
Малуша поглянула й не впізнала Ярини. Важко віддихуючи, опустивши натруджені руки, схиливши до грудей голову, стомлена, бліда, із зернятами поту на чолі, сиділа на лаві ключниця великої княгині, якимсь тьмяним поглядом дивилась на вогнище, що починало пригасати, уста її, здавалося, щось шепотіли.
Але ніхто не почув слів. Вже голосніше вона сказала:
– Путшо! Пракседо! Сідайте їжте самі.
Бородатий Путша і Пракседа, що порались біля вогнища, сіли до столу в кутку, де горів світильник, взяли миски з княжого столу, в яких залишались страви, мовчки й жадібно, розриваючи м’ясо руками, заходились їсти.
– І ти, Малко, їж, – тихо промовила ключниця, помітивши, що дівчина стоїть серед хижі.
Малуша сіла й собі. Залишки з княжого столу були такі смачні. Але їла вона мало, все поглядала на ключницю Ярину, що сиділа стомлена в куточку. Мало їла вона й через те, що відчувала на собі очі дівчини Пракседи. Ці очі були хижі, злі, а чому – того не знала Малуша.
5
Добриня був задоволений. Чого могла ждати Малуша в Любечі у холодній, убогій хижі батька?! А княжий двір багатий, і дворяни – неабиякі люди, їм заздрить весь город. Під рукою в ключниці Ярини Малуші буде добре, вона підросте, збере якесь добро, може, ще й полюбиться комусь із гриднів тут, на Горі?!
«Ні, – думав він, – не по правді діють наші гридні, обзиваючи ключницю Ярину недоброю та ще й злою. Яка ж вона недобра й зла, коли так тепло зустріла Малушу, поговорила з нею, а тепер взяла до себе, на двір княжий».
Тому Добриня дуже зрадів, коли, повертаючись від княжого терема, куди він одвів Малушу, побачив коло своєї хижі якогось гридня, а придивившись, пізнав у ньому Тура.
– Не спиш? – здивувався Добриня.
– Тільки-но прокинувся, вийшов, – відповів Тур, хоч справді прокинувся разом з Добринею і тоді ж вийшов з хижі, стояв під стіною, чув, як Добриня будив Малушу, пішов з нею.
– Я оце Малушу одводив, – сказав Добриня.
– Куди?
– На княжому дворі вона тепер працюватиме, – гордовито похвалився. – У княжих теремах…
– У теремах? – щиро здивувався Тур.
– А так… побачила її тут, у саду, ключниця