– Ти не май зла на мене, – сердечно промовив Тур. – Сказав уже – не знав, що це твоя сестра, от і зірвалось слово… Прости мене за це.
Добрині стало шкода Тура. Справді, що дивуватись з гридня. Днесь він п’є та гуляє, завтра загине. Раз жити на світі, раз і помирати, – глузуй, гриднє, з людей, з себе самого насміхайся, може, завтра ворон у полі закряче над тобою.
– Гаразд, Туре! – тихо промовив він. – Не винувать себе, і я тебе не винувачу. А от що робити з Малушею – не знаю. Вона в мене молода, ніде ще не бувала, сама про себе не подбає, а я куди її поведу? У гридницю чи в наші хижі?
– Ні, – відповів Тур. – У гридниці і в наших хижах її не покладеш: дізнається сотенний, скаже тисяцькому, тисяцький воєводі, а тоді з нею хоч у прірву… А ти, Добринє, не знаєш когось із кузнеців чи ремісників?
– Коли б то знав…
– І я не знаю, – зітхнув Тур. – А що, – замислився він, – коли б поклали ми її у стайні на сіні?
– Що ти говориш, Туре? Туди ж і вдень і вночі ходять усі гридні, княжі слуги.
– Правда, Добринє, – згодився Тур. – Там сестру побачать і скривдять.
Обоє замовкли. Добриня безнадійно дивився на город, на требище, де загорілось, затанцювало довгими червоними язиками багаття. Тур дивився на небо, що починало темніти, на голубів, що білими цяточками висіли в ньому.
– А що, – опустив раптом голову й засміявся Тур, – коли ми покладемо Малушу коло себе?..
– У хижі? – щиро здивувався Добриня.
– Та ні ж, – перебив його Тур. – У хижі не можна, покладемо її над хижею…
– Де?
– У голубнику… – Тур простягнув руку й показав на великий голубник, що одним кінцем своїм спирався на дах хижі, другим – на гілку старого дуба. – Адже там, біля голубника, є закамарок для харчів. Взимку туди лазять княжі сторожі, а зараз ніхто не полізе, ніхто Малушу не зачепить.
Добриня замислився. У словах Тура була правда. Тут, на Горі, всі дуже любили голубів. Зроблені з дерева, прикриті дашками голубники для них стояли на княжих і боярських теремах. З давніх-давен був такий голубник і над їхньою гридницькою хижею, а біля нього закамарок, куди взимку для голубів зсипали зерно.
Голубів на Горі ніхто не чіпав, не їв, вони вважались божою птицею, вільно виводились, зграями літали над зеленою Горою.
– Справді, – згодився Добриня. – У закамарку їй буде непогано. Та й сотенний нічого не скаже.
– А що йому говорити? Це ж не гридниця, а голубник. Удень гулятиме Малуша, спатиме на голубнику. Принесемо ми їй їсти й пити… Адже так, Добринє?!
– Буде так! – згодився Добриня. – Це ти добре придумав. Буде так!
І Малуша тієї ночі спала у закамарку біля голубника. Увечері вона попоїла разом з братом у хижі. Вечеря була дуже смачна – юшка з рибою, пахучий хліб. Рудий гридень Тур дав їй ще й кілька чудових царгородських ріжків, яких вона зроду не бачила. Коли ж зовсім стемніло, Добриня підставив їй плече, допоміг вилізти у закамарок біля голубника.
– Отам, Малко, й спи! Голуби – вони