Що по полю крякає?!
Ой що ж бо то та й за бурлака,
Що всіх бурлак скликає?!
Бурлаки – це вони ж.
І бігли, котилися луни по луках та по дібровах.
Власне, за цю пісню Андрій колись полюбив Катерину, зустрів її вперше в спортивному клубі, як вона, зібравши навколо себе гурт хлопців і дівчат, співала з ними цієї пісні, відважно диригуючи. «Наскликала бурлак та й гримить зухвало», – тоді ще спало йому на думку.
І от вони співали її тепер. Надходив рожевий вечір, і бігли золоті вужі по воді… Потім вони сиділи десь на піщаному урвищі й всі за чергою стріляли з мисливської рушниці в темряву, що обступила їх кругом. Стріляли в нікуди й тішилися з снопів іскор, що вилітали в чорну ніч, немов з батьківського горна…
І вже ніби не вони стріляють, а батько б'є молотом по розпеченому залізу, поклавши його на мокру латочку на ковадлі, – іскри летять несамовито роєм, а вибух з-під молота глушить вуха…
Над ранок, коли Андрій прокинувся мокрий від поту й учаділий від сопуху, він не дочислився в камері кількох осіб, що їх забрато на допит глупої ночі, зате прибуло двоє нових, свіжих, з волі. Один з них сидів на вікові параші, ледь доторкаючись до краєчка того віка стегном, а другий стояв, підпираючи одвірок. Обидва вони дивилися на людське сонне звалище з тугою, зі страхом.
Згодом, коли роззнайомилися, виявилося, що один із них – високий, молодий і дуже вродливий – директор Всеукраїнського інституту фізкультури на прізвище Бунчук; другий – керівник обласного відділу мисливства й рибальства при облвиконкомі Харківщини на прізвище Іванов.
Тепер уже Андрій не був крайній біля параші, він мусив посунутися досередини, а його місце зайняв Бунчук, а з протилежного боку – Іванов, посунувши Краснояружського.
Всі, викликані на допит уночі, вранці повернулися. А повернувшись, мовчали, мов у рот води понабирали, лише хмурились та зітхали раз по раз.
«Мабуть, покололися хлопці», – так вирішив Охріменко.
Не вернувся й досі з усіх лише Васильченко.
VII
І на третій день не покликано Андрія на допит. Не покликано й знов… Далі Андрій збився з рахунку, котрий день п'ятий, а котрий десятий – все змішалося в суцільну кашу, чадний, тяжкий сон, фантастичне марево, в якому не було ані початку, ані кінця, марево зіткане з «валетів в замок» і «валетів в йолочку», «повєрок», гримання засувів, криків десь і гудіння машин, ходіння голяком «на оправку», пайок хліба, блощиць, снів сидя, снів лежачи, снів на одній нозі, нічних сонних візій[13] і реальної дійсності, яка перевершувала найдикіші візії, чиряків, безглуздого сміху, стогону й пригод «Трьох мушкетерів», походеньок Тіля Уленшпігеля… Пригод Дон Кіхота… І чекання, чекання.
День третій ще був відзначений чітко – третього дня вмер Ягельський. Він умер увечері, а вмираючи, спричинився до неприємних комплікацій