Досі Гулакові висвітлювався над верхньою поличкою образ молодого Костомарова, якого пам'ятав. Нині ввижався справжній, сьогоднішній автор історичних монографій; Костомаров поглянув на Гулака, заспокоєного прикладом Феодосія Печерського, і сказав: «А хтось у ті часи писав поеми, подібні до «Слова о полку Ігоревім», одна дійшла до нас, і які ми нині були б без неї, ти не подумав про це, Миколо. Подвигу ж мніха Печерського ніхто не пам'ятає. – На його устах промайнула епікурейська посмішка, він додав, показуючи на книжки: – Поглянь на моїх дітей, може, вони й недолугі, але мої, і підуть в люди, і піде мій Феодосій – для кого ідеалом, для кого застереженням…»
«Та невже, – вдруге сьогодні простогнав Гулак тими самими словами, – невже лише продукт, – єдиний вимір корисного? А спосіб його добування ніколи не стане окремою вартістю? Приклад чесності, сторожі сумління, самовдосконалення – усе це непотрібне, зайве, смішне?»
«Не зайве і не смішне – коли прикладене до праці, а не стає самоціллю, позою», – почув Гулак знайомий голос.
Зник образ Костомарова, і на його місці вималювався інший, що завжди приводив Гулака у стан, не властивий його натурі – благоговіння, а боротися з цим почуттям не міг і не хотів. Цей муж, з яким Микола Іванович зустрічався щодня, коли ще жив у Сейдабаді, був старший за нього всього на десять років, та своїм маєстатом примушував усіх схилятися перед собою. Був це азербайджанський мислитель і драматург, богоборець і просвітитель – Мірза Фаталі Ахундов.
Дивні діла твої, Господи! Не з царських, не з дворянських родів часом виходять на світ аристократи духу й пророки. Міцкевич – з білоруської глушини, Щепкін і Шевченко – з кріпацького пекла, Айра Олдрідж – з рабів, Ахундов – з дрібних торговців. І всі стають на чолі націй, валять з п'єдесталів коронованих плебеїв, бо так хоче народ, бо це його єдині право і влада.
Мірза Фаталі Ахундов був тоді в зеніті своєї слави, написав кращі свої