Незабаром усе закінчиться, думав Симон Васильович, хоч сам не знав, як саме, та мусить, зрештою, дійти до краю життя людини, яка втратила віру в доцільність свого існування… Винниченко ще довго продовжуватиме себе в літературі, Коновалець створює підпілля, сподіваючись на новий спалах боротьби, а Петлюрі фіолетові язички примарного полум'я освітлюють лише смутні видіння п'ятилітньої давності: Другий зимовий похід Юрка Тютюнника зі Львова в Україну, виряджений Петлюрою 1921 року не для перемоги, а для засвідчення, що Україна ще живе, – і зневірився Головний Отаман після масакри сотень героїв під Базаром, отруївся зрадою Пілсудського, який за Ризьким договором забрав собі Галичину, а Велику Україну залишив на розтерзання більшовикам; о, якби то куля Степана Федака влучила не в губернатора Грабовського, а в самого маршалка на львівському Ринку!
Якби, якби…
Якби Головний Отаман визнав собі рівним генерал-хорунжого Юрка Тютюнника або, оцінивши його військову потугу, підпорядкувався йому: петлюрівські сіромундирники воювали люто, проте відокремлено від загальноукраїнської завірюхи, коли майже в кожному селі, на майданах біля церков, юрба обирала собі отамана навіть із пастухів; а за Тютюнником і його фанаберним козацтвом пішли б усі отамани й отаманчики, зваблені не так боротьбою за свободу, як показною парадністю тютюнниківського війська…
Якби гуляйпільський батько Махно не загравав із червоними, а долучився до Петлюри, то не волоцюгував би він нині румунськими горами, заробляючи гріш на тартаках, а будував би на пострах більшовицькій Москві могутню Українську Державу. Якби ж не заздрив отаманові Миколі Григор'єву, який вигнав большевію майже з усієї України, й не убив його – підступно й підло…
Якби сам Петлюра нікому не заздрив…
Фіолетові пломінці бігають, ніби забавляються, по чорному острівці антрациту, що ніяк не може перетворитися на жарево і дихає з грубки холодом; Головний Отаман накидає на плечі шинель, бо в кімнаті зимно, а пломінці гаснуть – достоту, як думки в голові Петлюри: живуть же вони, животіють, а зігріти не в силі, мозок не допускає досередини живильного тепла – так само, як оця антрацитова холодна груда не піддається примарному полум'ю…
Хіба я заздрив? Але ж ні, моя влада була незмірно тяжкою і теж примарною; з терпкою ностальгією часом згадувалася мені моя колишня журналістська діяльність. Я не міг знати, що діється в усіх куточках розшалілої в боях України: де вояки УНР наступають, а де зазнають нищівної поразки, де проривають фронт усусуси, а де покотом умирають від тифу; не відав я, коли ж то задумав перейти на бік Денікіна диктатор ЗУНРу Петрушевич, і чи насправді отаман Болбочан готував переворот, а я завбачливо, бо годі було ризикувати, наказав його розстріляти в кам'янець-подільському каньйоні; не міг теж дізнатися, хто ж то чинить жахливі жидівські погроми – більшовики, махновці, денікінці чи здеморалізовані програшем вояки УНР? І що з того, що я скарав погромників у Житомирі,