І раптом моє обличчя обпалює полум'ям сором: в поле мого зору потрапляє шмат української землі, на три штихи просяклої кров'ю; я шукаю виправдання і знайти не можу, бо моїй провині немає прощення. Ми сперечалися в Центральній Раді – треба чи не треба нам війська, а на станцію Крути, що біля Бахмача, ідуть добровольцями напівозброєні учні юнацької школи імені Хмельницького та Студентського стрілецького куреня – один проти десятьох головорізів Муравйова; половина їх гине, проте вони стримують більшовиків до дня успішного завершення Брестського договору… Половина юнаків загинула, а ми далі сперечалися про потребу війська, а київський люд, замордований бандою Муравйова, що вже вдерлася до столиці, потягнувся багатотисячним походом на Аскольдову могилу, і плаче над тілами дітей Поет, і слова його відлунюються в моєму серці лютим болем: «На Аскольдовій могилі поховали їх, тридцять мучнів-українців, український цвіт…»; плаче Поет і плаче Грушевський, промовляючи над викопаною ямою, і я плачу, і Петлюра теж, і сліз цих теж соромно… О, як ми вміємо очищуватися слізьми, як уміємо шанувати мертвих і не любимо живих, бо де збираються наші люди, щоб засвідчити свій патріотизм – та ж не під Жовтими Водами, не в Конотопі, а під Берестечком, а нині – на Аскольдовій могилі. О, як ми вміємо плакати на гробах, який катарсис омиває нас від слів Поета, які ми розчулені на горе, котре вже нікому не загрожує, і як остерігаємося глянути у вічі живому горю, що йде до нас!.. На Аскольдовій могилі поховали їх разом з моєю вірою в добру долю України.
А світ кипів, немов полум'я в гутній печі, й ніхто не був вільний від того жарева, кожного воно обпікало, і мене – теж. Я, письменник, який мав би сидіти в затишному кабінеті й воювати зброєю мислі, керую як Голова Ради Міністрів молодою державою, котра Універсалом проголосила свою незалежність. І так, як за Хмельницького і за Мазепи, огризається вона на всі боки, бо сусіди не хочуть випустити її з рук; я стою на своїй нинішній вершині й дивлюся, як на мою Україну йдуть орди – і німці, і кацапи. Невже вони мають принести нам свободу? Дороги запруджені чужинцями, на полях моєї України розгулялася отаманщина – скільки отаманів, стільки й Україн, а в результаті ні однієї – тільки бравура, тільки синьо-жовті прапори і пісня, яка має врятувати наш народ від чужих неволь. Та невже це єдина наша зброя? А може, й так, може, слово, від якого я відмовився заради примарної