– Мусять думати, – промовив Слотвінський у задумі. – Щоб тріснув фундамент коронованих фортець.
– Тріщина у тому фундаменті вже зроблена.
– Так, ще за Великої французької революції.
– Хто зна… Французька революція була матір'ю, яка породила для всього світу борців за свободу, сама ж виснажилася від пологів. А тріщину зробили-таки вони, декабристи…
Слотвінський довго сидів мовчки, посмикуючи вуса, потім тихо вийшов.
Любимський не помітив його відсутності. Він помандрував у ті часи, коли директора ще не було на світі, розбурханому першою революцією. Старий бібліотекар аж тоді зауважив, що сидить у келії сам, коли почув наверху кроки: Слотвінський ходив по своєму кабінету – нервово, швидко, не дбаючи вже про спокій сусіда…
Отець Авдиковський і паніматка прокинулися від дзенькотливого стукоту у віконце. Так завжди – нігтем вказівного пальця по нижній шибці давав про себе знати лише Маркіян, коли приїжджав зі Львова до Підлисся пізно ввечері.
Отже, він приїхав, видно-таки, дізнався про хворість батька, хоча отець Семен рішуче заборонив сповіщати про це свого безпутного сина.
Дідусь і бабуся підвелися, разом підійшли до дверей, відчинили. Відступилися назад, коли втішений зустріччю Маркіян кинувся було їх обнімати, але подумав, що їм, роздягнутим до білизни, незручно по-родинному вітатися, сказав «добрий вечір» і навшпиньках пройшов через спальню до своєї кімнати. Коли відчинив навпомацки двері, помітив у своїй руці книжку, яку взяв у Любимського.
«Господи, – жахнувся, – я зовсім забув про неї, і як тільки не залишив її у бричці Уруського, – і щемко тьохнуло в серці від думки, що мусив би в такому випадку завітати до Юськовичів, а так немає причини і не буде…
Зайшов до кімнати, бабуся принесла засвічену лампу і тихо вийшла, не сказавши й слова. Маркіянові дивною здалася мовчазність старих, подумав – сонні, роздягнувся, підбив високо під голову подушку й розкрив книжку.
Читав із захопленням і подивом; заглиблюючись щораз далі в поему, відчував, як від серця відтає все, що прикипіло до нього за дні тривоги, розпачу й журби, накип той спав нарешті з душі, мов на пустельному березі озера брудне лахміття з мандрівника, який після виснажливого переходу побачив чисте плесо й занурився в криштальну, свіжу воду.
Маркіян купався в тій воді всю ніч; вигорів гас у лампі, він засвітив свічку; очищувався, міцнів, мандрував крізь ніч разом з козаком Енеєм по всій широкій Україні і зрів її, знедолену й прекрасну, від Ворскли до Дністра, слухав чисту мову, пив її і в незмірній радості пересвідчувався: є вона, і він, оглушений темрявою рутенець, який забув свій родовід, належить до могутнього й живого народу, котрий із святої Полтави дав про себе чути на весь світ величною поемою Котляревського.
Перед