– Я й не чув про це…
– І все німецьке, все німецьке… Вуєчко впевнений, що все, що ми робимо, – то для Польщі. А її ж немає…
– Є Польща, – крізь дрімоту озвався Уруський. – Є народ польський.
– Але ж ми його не знаємо, вуєчку. Ні ви, ні я. А живемо серед русинів, і їх теж не знаємо. Ми немов на іншій планеті…
Твої ніженьки сльозами зливаю,
Ах, прости синові, хай не загибає!.. —
зойкнуло Маркіянові в грудях.
Анна сказала:
– Ви такий мовчазний… А скажіть, кого ви найбільше шануєте з польських поетів? Тільки нічого не говоріть про Міцкевича, його всі шанують.
– Я… – задумався Маркіян. – Я люблю Фредра.
– Ах, досить про нього. Це якась хвороблива мода на Фредра. Розбещений панич львівських салонів у бальовому фраку… співець аристократичних недобитків. – Обличчя Анни пересмикнула гримаса бридливості. – Я знаю цього пихатого богеміста з паличкою, він приходить слухати наші концерти.
– Ну, доню, ти вже задуже, – прокинувся Уруський. – Звичайно, ми, ліберали, не можемо надто ним захоплюватися, але талант – талант у нього справжній.
– Талант виявляється не тільки в майстерності вірша, вуєчку, а ще й у тому, про що цей вірш… От я Гощинського люблю. Це муж у поезії, борець, революціоніст, хоч і не завжди його строфа досконала… Його «Канівський замок»… ви не читали, Маркіяне? Ну, як ви могли не читати поеми, яка оспівує вашу історію! – запалювалася Анна.
– Я доконче познайомлюся з його творами, панно, – сухо відказав Маркіян, на мить прохолонувши до Анни, – її захоплення Гощинським здалось йому навіяним, штучним. Запитав: – А ви і з поетом знайомі?
– Та ні, – знизала плечима Анна. – Як я можу бути з ним знайома? Не маю навіть поняття, де він живе…
– Тепер у Варшаві, – вставив Уруський. – Я зустрічався з ним колись у Львові.
– І мені не сказали?
– Ну, з ким я не зустрічався… А ось уже й Ожидів. Ви заночуєте у нас, Маркіяне, правда?
– Ні, ні, зупиніться біля дороги на Білий Камінь. Звідти до Підлисся рукою подати, я пішки…
– То, може, вуєчку, підвеземо його, адже чорна ніч, – запропонувала Анна, і знову тепло хлинуло від неї на Маркіяна.
– Та що ви… – пробував заперечувати.
– Мовчіть, ви ж у нашому полоні. – Анна торкнулася рукою до Маркіянового плеча, крізь сутінок він побачив наближені до нього великі темно-брунатні очі. – Гм, я кажу – «мовчіть»… А ви й так – наче німий.
Білокамінською вибоїстою дорогою коні йшли поволі, і чим ближче під'їжджала бричка до Підлисся, тим терпкіше ставало на серці в Маркіяна. Перед ним неминуча зустріч з батьком, з ним слова покаяльного вірша, які шматують душу, а за ним… За ним зараз прогуркотить