Забравши грошi, Кайдаш пiшов додому, але при самiй дорозi стояв шинок. Кайдаш не їв цiлий день. Голод затяг йому живiт. «Треба випити хоч одну чарку горiлки: одна чарка не грiх, бо вже од голоду аж шкура болить», – подумав Кайдаш i зайшов у шинок.
В шинку було кiлька чоловiкiв. За столом сидiв його кум з лисиною на всю голову. Кайдаш сiв з ними за стiл i почав балакати, випивши чарку горiлки.
– Оце, куме, так натомився, аж спина болить, – промовив Кайдаш.
– Що ж ти таке важке робив? – спитав його кум.
– Та все лагоджу вози та пiдробляю осi. Ота менi каторжна гора потрощила не одного воза! А вже скiльки я осiв поламав через ту iродову гору, то й полiчити не можна.
Дорога в село йшла коло самого Кайдашевого городу. Вона спускалась з крутого шпиля, як з печi. Вози з снопами часом котились з гори i тягли вниз за собою й волiв.
– То застав синiв трохи розкопать шлях, – сказав кум.
– А хiба ж я один возитиму тудою снопи? Адже ж i ти возиш. Чом би пак i тобi не розкопати, – сказав Кайдаш, випиваючи другу чарку.
– Нема, бач, менi дiла. Нiби я сиджу, згорнувши руки, – обiзвався чоловiк, – а воно було б дуже добре розкопать возвiз, та ще там трошки навскоси.
– Авжеж навскоси, щоб, бач, було не так круто: так, примiром, од того чагаря та до мого тину, – сказав Кайдаш, ще й пальцем махнув навскоси.
– Або хоч i так, примiром, навскоси од твого тину, де стоїть стара груша, та до чагарника, – сказав кум i махнув пальцем навскоси на другий бiк. – От i вози були б цiлi.
– Так було б ще лучче… та ще якби взяти заступом поза тим сучим горбом попiд самим тином, – сказав Кайдаш, випивши чарку i запаливши люльку. Та вже й посадило той горб, неначе оту гулю на твоїй лисинi, куме! Вже той каторжний горб сидить менi отут у печiнках.
– Коли б ти знав, то я вже через його пiдiрвався: мене вже поруха взяла. Коли не їдь, то все пiдпирай воза спиною, – сказав кум, – всю спину поколов iк бiсовому батьковi.
– Та, здається, куме, i ти сам котився з тiєї гори з своєю Ганною, вертаючись з хрестин? – обiзвався з кутка чоловiк.
– I як тi люди їздили з такої гори i не розкопали, одколи Семигори стоять, – говорив Кайдаш, наливаючи чарку з кварти.
Вже сонце зайшло, вже стало надворi поночi, а Кайдаш усе пив у шинку, доки не пропив половини грошей, i вже п'яний потягся додому.
Кайдашиха з синами вже повечеряла. Вже в хатi полягали спать, як батько застукав у дверi.
– Жiнко, одчиняй! – закричав Омелько й почав лупить з усiєї сили кулаком у дверi.
– А де ж ти, волоцюго, волочився до цього часу? – крикнула Кайдашиха з хати. – Не одчиню! Ночуй надворi, коли пропив грошi. Про мене, лягай там пiд тином.
– Одчини, бо вiкна поб'ю! – репетував Кайдаш i лупив у дверi ногою так, що поганенькi дверi аж торохтiли.
– Як поб'єш, то й повставляєш. Одначе завтра в Богуславi ярмарок, – обiзвалась з хати жiнка.
Лаврiн устав i одчинив