– Тату! – сказав гордо Карпо. – Ви покинули майструвать, а ми вам нiчого не кажемо.
Старого неначе хто вщипнув. Вiн заговорив дрiбно й сердито, наговорив синам сiм мiшкiв гречаної вовни, невважаючи на святу п'ятницю, та й пiшов у повiтку. Сини почали знов розмовлять.
– Коли я буду вибирать собi дiвчину, то вiзьму гарну, як квiточка, червону, як калина в лузi, а тиху, як тихе лiто, – сказав веселий Лаврiн.
– Менi аби була робоча, та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасiвку, – сказав Карпо.
– То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, i в неї серце з перцем. – сказав Лаврiн.
Лаврiновi слова запали Карповi в душу. Мотря не виходила в його з думки, неначе стояла тут на току недалечке од його, пiд зеленою яблунею, i дивилась на його своїми темними маленькими, як терен, очима. Вiн неначе бачив, як пашiло її лице з рум'янцем на всю щоку, як бiлiли її дрiбнi зуби мiж тонкими червоними губами. Карпо задумався, сперся на заступ i не зводив очей з того мiсця пiд яблунею, де вiн нiби вгледiв свою гарячу мрiю в червоних кiсниках на головi, в червоному намистi з дукачем.
– Карпе! Чого це ти витрiщив очi на яблуню, наче корова на новi ворота? – спитав Лаврiн.
Карпо нiби не чув його слiв та все дивився суворими очима на зелене гiлля. Хотiв вiн прогнать з-перед очей ту мрiю, а мрiя все стояла й манила його.
Сонце почало повертать на вечiрнiй круг. Кайдашиха вийшла з хати i прикрила очi долонею. Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рiвна, з довгастим лицем, з сiрими очима, з тонкими губами та блiдим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворi, у пана. куди її взяли дiвкою. Вона вмiла дуже добре куховарить i ще й тепер її брали до панiв та до попiв за куховарку на весiлля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панiв i набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливiсть у розмовi й повага до панiв. Вона любила цiлувать їх в руки, кланятись, пiдсолоджувала свою розмову з ними. Попадi й небагатi панiї частували її в покоях, садовили поруч з собою на стiльцi як потрiбну людину.
Маруся пишала губи, осмiхалась, сипала облесливими словами, наче дрiбним горохом. До природної звичайностi української селянки в неї пристало щось вже дуже солодке, аж нудне. Але як тiльки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, i вона лаялась i кричала на ввесь рот. Маруся була сердита.
– А йдiть, дiточки, полуднувать та й батька кличте! – крикнула Кайдашиха тонким голосом.
Лаврiн покинув заступа й пiшов до хати. Карпо стояв, спершись на заступ.
– Карпе! Йди, серденько полуднувать! Кидай роботу. Омелько, кидай майструвать. Вже з пiвдня звернуло.
– Покинь менi полудень на столi: я зараз прийду, – обiзвався Кайдаш з повiтки, не повертаючи голови.
Сини з матiр'ю пiшли в хату, а батько все сидiв на ослонi та майстрував. Вiн не обiдав тiєї п'ятницi i не пiшов полуднувати.
Сини пополуднували й пiшли знов до роботи, а старий Кайдаш все працював. Вже сонце низько спустилось над лiсом, а вiн i не думав полуднувать.
На