– Ніхто не казав.
– Як не знаєш, то й не мели чортзна-чого… Чи, може, щось поміж людьми патякав Передерій?..
І Гапуся, неначе злякано, знов швидко нагнулася до сорочок і стала якось нервово довіджимувати їх і складати на стіл на простелений для цього рушничок. Вона мовчала. А Маздигін, постоявши ще хвилини зо дві, зробив крок до неї і взяв її енергійною правою рукою за ніс і, притримуючи лівою дівчинину потилицю разом з косою, підвів їй голову. І вона станом випросталася, і почервоніла, і дивилася поверх його руки йому в очі. І він мовчки випустив її ніс, і взяв її голеньку руку коло ліктя, і почав її гладити правою своєю рукою, примовляючи:
– Гапусю люба, Гапусю моя маленька, скажи мені, що ти чула про мене? Бо то ж дуже недобре буде для мене, як почнуть голосно верзти про мене всяку погань. А я ж учитель і голова парткому. І мене можуть і з школи нагнати… Скажи мені, моя дівчино?..
Він був високий, з м'ясистим і в'ялим від солодосної ліні обличчям. Очі мав сірі, великі, але завжди примружені напівсонною котячою флегмою, і через те вони позначалися між повіками невеличкими щілинами. Тільки тоді він розтуляв повіки на всю широчінь, коли траплялася якась несподіванка або кінець якогось діла довершувався чи починався. Ходив він завжди у чоботях і в синіх штанях і по-московському у верхній сорочці навипуск, і підперезаний кавказьким черкеським пояском. Чуб мав жовтий і вгору довгий, і завжди підстрижений під польку, але ніколи не тримався купи, а завжди розпадався на дві половини, утворюючи широкий і плисковатий проділ. І все це разом творило вигляд його голові, сповнений нехлюйства і безсоромної затяганості. Ще й чогось у його завжди була мокра пляма на сорочці посеред спини, поміж плечима. І відти смерділо потом, який нагадував пах тієї щетини, що жиди колись продавали із здохлих свиней.
І зараз він, говорячи і гладячи Гапусину руку, був нахилений до неї, і чуб йому, спадаючи на виски, вирізняв блискучі щілини його ласих очей. Дівчина аж мінилася своїм обличчям: то блідла раптом, то жахливо червоніла, але не відводила свого погляду з його обличчя, ніби зачарована. Але нарешті вона вирвала руку і відступила під стіну та й проказала:
– Не зачіпайте мене, мені легше буде казати.
І він її не ловив, але у попередній вистаті лишаючись, наполягав:
– Ну, кажи, кажи… Це дуже важливо… мені, Гапусю…
І, зітхнувши, поправив на лівому виску чуб і обіперся правим стегном об столик. Він чекав. А вона, пополотнівши, але силкуючись себе перебороти, стала белькотати:
– Це баба Якимиха розповідала жінкам, та й я чула… Вона казала, що Передерій у дворі Вербокрута, п'яний від самогону, на порозі хатніх сіней вигукував: «Він думає, що я дурний. Він думав, що я не розберу, чого він у вас одняв гармошку… Він, собача душа, осмалив мою жінку раніше від мене, і мені дав вашу гармошку, щоб я собі награвав та смалятини не чув. Нехай, – каже, – ще трохи порозкошує, нехай підожде, то ми йому справимо не таку смалятину…»
– Це