Ротонда душогубців. Тодось Осьмачка

справитися за гряницю. І моя втеча у Києві приховалася б за вашим і моїм нещастям. А тепер не втечу… Ось бачите оці папери?.. Цей мій останній твір, якого ніхто не зважиться друкувати у цім бідолашнім краю. Хоч і я знаю, і ті люди, що творили наукою підстави для щастя нашої батьківщини, що цей твір зараз не має собі рівного ні по думці, ані по силі вислову. І він написаний про Україну. І я уже не маю духу кидати батьківщину, а себе рятувати заради твору про неї. Бо ви, тату, тепер для мене є справжня Україна, і я зрадником для неї не стану… Я не можу покинути вас на поталу тому жахові, що нам з півночі кацапи принесли… І нехай я, тату, зараз себе обманюю, але без вас немає мені шляху до втечі. Ми мусимо разом там опинитися, куди я замірився сам.

      Але тепер для спільної втечі треба прогаяти трохи часу. Треба мені вернути до Києва і там споготовити ґрунт для нас обох… І ви вже витерпіть тут ще тижнів два, три… А тепер треба з цими паперами дати раду. Я їх назад не везтиму, бо у мене є якесь передчуття, що з ними мені щось недобре буде. Треба їх тут заховати, хоч би навіть і в землю закопати. Бо справді, якби мене Чека з ними упіймала, то і без суду, і без усякої огласки десь би у землиці якогось допру застрелили б… А твір лишили б у своїх сховищах безгласним… Ні одного б рядка не з'явилося б надруковано…

      Розумієте мене, хто на вас насилає тлю і хто вашу кров повертає супроти вас?..

      І батько встав, глянув рішуче в очі синові і промовив тільки двоє слів:

      – Потривай хвилинку…

      І хутко вийшов із хати в сіни. І чути було, як заклацала якась залізяка чи об горщик, чи, може, об цеглину. І чути було, як батько важко зітхнув і знов затупав назад до хатніх дверей. І увійшов він у хату, тримаючи у руці порожню бляшану коробку із-під того чаю, що колись фірма Висоцького продавала його по півфунта, і залізну швайку. Іван Овсійович не раз бачив її ще хлопцем. Тоді батько нею лагодили собі то сідло, то гнуздечку, то ще якийсь потрібний дріб'язок. І не говорячи ні слова, Обсій Юхимович швиденько поставив коробку на стіл, а стіл відсунув від кутка, і там просто під іконою Спасителя, ставши на обоє колін, почав енергійно копати швайкою ямку. І Іван Овсійович теж мовчки, хоч і здивовано трохи, слідкував тямущим поглядом за батьковою працею… І нарешті Овсій Юхимович розігнувся і попрохав:

      – А дай-но мені своє писання.

      Іван Овсійович подав. А його батько, не встаючи з колін і тримаючи папери у одній руці, повернувся трохи боком і дістав бляшану коробку із столу, і все-таки, не випускаючи паперів з руки, розчинив узяту бляшанку і всунув туди літературний твір свого сина. А потім затушкував його накривкою і впустив у викопану яму. І почав загортати… І чогось глянув знизу на сина. Мабуть, хотів щось сказати… І вираз його обличчя завмер… Майже прийняв кам'яну машкару, спотворену жахом. Іван Овсійович помітив, що перед оцією переміною його батько попід столом був кинув погляд до дверей. Та й повернувся миттю він і сам туди. Та й побачив відчинені двері і за порогом брата Мадеса, який мовчки спостерігав, що робиться