Радянські історики, виправдовуючи підступність Московії, яка ціною території України (власне, її половиною) купила собі перемир’я, писатимуть: «Андрусівське перемир’я стало важливим етапом у боротьбі українського і білоруського народів за возз’єднання з Росією…»
Про те, що Андрусівське перемир’я розірвало Україну навпіл і узаконило подальше існування її у вигляді Лівобережної та Правобережної, з окремими гетьманами, що постійно звідтоді ворогуватимуть між собою під владою двох імперій, й підсилило Руїну – чомусь і не згадують.
І зроблено це було за спиною України – такою ціною підлості й зради Московія купила собі мир. І вчинено це було всього лише через тринадцять років після Переяславської ради Богдана Хмельницького, про яку все ті ж радянські історики писатимуть, що «возз’єднання України з Росією мало велике прогресивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку українського і російського народів».
Андрусівське перемир’я Московії з Польщею за рахунок України стало як для козаків, так і взагалі для всіх мешканців ударом ножа в спину. Як пише автор розвідки «Петро Дорошенко» (зб. «Полководці Війська Запорозького», К., 1998) доктор історичних наук В. Степанков «внаслідок громадянської війни козацька Україна виявилася розчленована на два гетьманства зі своїми урядами, вона була надзвичайно спустошена воєнними діями, епідеміями та голодуваннями. За нашими приблизними підрахунками Правобережна Україна на середину 60-х рр. втратила не менше 60—70% свого населення».
У такі смутні часи на чолі Правобережної України стає Дорошенко.
Що собою тоді являли дві України?
Лівобережна. Напівофіційно – Гетьманщина, офіційно ж – бо перебувала у складі Російської держави – Мала Росія або Малоросія. До складу її входила територія сучасних Чернігівщини, Полтавщини, західних районів Сумської, східних Київської і Черкаських областей. На півночі й сході межувала з російськими воєводствами і Слобідською Україною, на півдні –