Генерали імперії. Валентин Чемерис. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Валентин Чемерис
Издательство:
Серия: Історія України в романах
Жанр произведения: Историческая литература
Год издания: 2010
isbn: 978-966-03-4496-9
Скачать книгу
тож гетьман і ставив перед собою найголовнішу задачу: об’єднати Україну в єдину державу. А вже потім зробити її незалежною. Але…

      Але власними силами неможливо було домогтися визволення України та її об’єднання, коли «на сторожі її розривання» стали Москва і Варшава. Залишалося тільки одне: «опертися на допомогу третьої держави, не так близько зацікавленої в безпосередньому пануванні над Україною і при цьому старатися, аби роз’єднати Польщу з Москвою» (Д. Дорошенко). Із Кримом союз взагалі був ненадійний, тож Дорошенко намагався увійти в тісні взаємини з Туреччиною. Але й вона, хоч і зрідка допомагаючи Україні, в той же час грабувала українські села, забирала її людей в ясир, і така «допомога» несла українській людності жахливе горе, що відбивалося й на репутації гетьмана, і він стрімко тоді втрачав пошану своїх.

      У 1667 році, дізнавшись про Андрусівську угоду між Росією та Польщею, Дорошенко два дні пролежав хворий – ніяк не міг збагнути, що дві сусідні держави, яким він вірив, зібравшись таємно, розірвали навпіл третю державу, аби залагодити свої справи. Звівшись на ноги, відрядив до турків посла. І старшини тоді казали, що, попри все, від бусурман аж ніяк тепер не можна відступати.

      Чи не найкраще про це сказав М. Костомаров у своїй монографії «Руїна»: «У Дорошенка, як і в багатьох сучасних йому українців, була одна улюблена думка – зробити Україну самобутньою державою. Але після Андрусівського договору з такою задушевною думкою не можна було опертися ні на Москву, ворогуючи з Польщею, ні на Польщу, відкидаючись від Москви: обидві виявили себе ворожими щодо національних стремлінь козаків: доводилось ставити опір зразу обом державам – і московській, і польській, а тим часом у самій Україні не було ані згоди, ані ясности стремлінь. Отже прихильниками самостійності здавалось тоді, що одинокий спосіб – ухопитись за щось третє, за щось таке міцне, щоб воно могло хоча б тимчасово виступити й проти московської держави, і проти Польщі за Україну; тим третім здавалася тоді Дорошенкові Туреччина. Це була одинока могутня держава по сусідству, яка не мала приводу приятелювати ані з Польщею, ані з Москвою, до того ж держава з великими воєнними ресурсами, вона єдина, здавалось, могла помогти Україні…»

      Дорошенко був певен, що «Україні легше буде жити з Туреччиною, ніж з Московщиною або з Польщею».

      І ще далі:

      «Вірно продовжуючи те, що було намічене Богданом Хмельницьким, що невдало здійснювалося Виговським і що було попсоване іншими через їхню недолугість, Дорошенко бачив неможливість зійтися з Польщею і щиро хотів піддатись Москві, як піддався їй Богдан Хмельницький, але Москва не хотіла приймати Дорошенка: по-перше, тому, що тільки що заключила договір з Польщею, зненавиджений українцями й згубний для ідеї самостійності України; по-друге, тому, що Дорошенко згоджувався піддати Україну на умовах такої широкої місцевої свободи, яка суперечила московській державній політиці. Тільки неможливість зійтися з Москвою кинула його в підданство