– Я говоритиму про це.
– Ти зрозумій, я мігрант! Якщо я тебе чимось ображу – це не зумисне, а через незнання! У нас на Землі бабусі дуже люблять онуків.
«А чи любитимуть через мільйони років?» – виправив себе подумки.
– Так, – визнав Тимор-Алк. – Вона мене любить. Вона взагалі…
Він прикусив язика.
– А де твої батьки? – м'яко запитав Крокодил.
– Вони померли.
– Нещасний випадок?
– Так.
– Мені теж усі казали, щоби я не їхав, – зізнався Крокодил. – Так що я тебе дуже добре розумію.
Тимор-Алк понурив голову.
У прибої ходила велика пташина, біла з блакитною рискою на крилах, схожа водночас на чайку – і на чашку зі шкільної їдальні.
– Мабуть, я завтра повернуся на материк, – сказав Крокодил. Тимор-Алк мигцем зирнув через плече.
– Айра сказав, що ввечері ми будемо складати регенерацію, – пояснив Крокодил. – А це саме те, чого я робити зовсім не вмію.
Тимор-Алк глибоко зітхнув і витягнув ноги з води. Пухирі луснули, під ними рожевіла свіжа шкіра.
– Оце так! – у щирому захваті промовив Крокодил. – Навчи мене. Віддячу.
Він стягнув із порізу на руці брудну ганчірку, пов'язану замість бинта. На Землі рана в таких умовах загноїлася б відразу. А тут – нічого; має кепський вигляд, але гоїться. Сама собою.
– Я не можу нікого вчити, – сказав Тимор-Алк. – Я сам не розумію, як це відбувається.
– Хто вас навчає регенерації? Батьки? Школа?
– Коли як. Узагалі всі.
– Тебе хто вчив?
– Бабуся.
Крокодил уявив собі стареньку з величезним ножем, що спершу ріже внука, а потім навчає його гоїти рани.
– Тиморе, – сказав Крокодил – чому для вас так важливо бути повноправними громадянами? Я відчуваю, що це важливо. Чому?
Парубок дивився на вихід із бухти, де розбивалась об рифи хвиля.
– Добре, – скрадливо продовжував Крокодил. – Навіщо повноправному громадянину вміння гоїти рани?
– Це не вміння гоїти рани, – сказав Тимор-Алк майже з відчаєм. – Як ти не розумієш! Це вміння бути більшим, ніж ти є. Робити неможливе. Людина – сама собі пан, це перший крок. Людина панує над світом, це другий крок. Хто не панує над собою – не запанує ні над чим. Залежні – безпорадні, не панують, нічого не вирішують. Насправді вони не люди…
– Так я і думав, – пробурмотів Крокодил.
– Ні, – Тимор-Алк швидко виправився, – люди, звичайно. Та вони як діти. Живуть, радіють, не приймають рішень.
– А які рішення ти хотів би приймати? – обережно спитав Крокодил.
Хлопчисько роззявив рота – і раптом насупився, прямо дивлячись йому в очі:
– Ти мене провокуєш? Як Камор-Бала? А потім розповіси йому, що я тут наговорив?
Крокодил похлинувся, обурений.
Тимор-Алк, більше не дивлячись на нього, встав і, ледь помітно накульгуючи, пішов геть.
Крокодил проспав у затінку, на піску, кілька годин. Після