Він домалював одиниці руки й ноги.
І нижче намалював чомусь дитячий возик. І ще один, іншої модифікації. І ще.
Це тут, у театрі, він може дозволити собі ненормальність. Мистецтву цікаві збоченці… Сааги повинні бути НОРМАЛЬНІ. Як нормальні всі звірі. Інші просто не доживають до зрілості…
Він здригнувся. Колись замолоду він бачив у Печері єгеря – тільки раз, однак запам'ятав на все життя. Людиноподібна фігура з залізним нагаєм у руках – що може бути страшніше з погляду звіра?…
Бути ненормальним режисером – почесно. Але бути ненормальним саагом…
Раман поморщився.
Ще півроку тому він погодився взяти участь у закритій соціологічній програмі. Обіцяв повідомляти про кожен випадок так званого «везіння» жертви – і посміявся про себе, впевнений, що сама зустріч з ним заперечує якесь там «везіння». І от… позавчора вранці зателефонував і, морщачись, виклав суть справи.
Що його змусило зняти слухавку? Інтерес до практичної соціології?
Ні. Страх перед ненормальністю. Бажання навіяти самому собі, що подія, яка з ним сталася, – закономірна.
Чемний голос у слухавці трохи втратив самовладання, здивовано перепитуючи: тричі?!
Раман умів уловлювати найтонші підтексти – і тому, поклавши слухавку, впав у жорстоку депресію. І не заспокоівся, поки на ранковій репетиції на довів до істерики гонористу актрисулю, вчорашню студентку, талановиту, загалом, дівку…
І, заспокоївшись, вирішив, що прикрий період його життя – позаду.
І добряче помилився. Бо їхня з Паулою зустріч – злочин. Проти законів природи. І йому до болю хочеться повернути сьогоднішній ранок – уникнути зіткнення за всяку ціну.
Цікаво, дівчисько проговориться?
Цікаво, чи в психіатричної служби є канали, по яких можна відстежувати отакі-от… зустрічі?
Цікаво…
Він похопився й глянув на годинник: до вистави лишалося сорок хвилин.
Він спустився до службового входу в ту саму мить, коли Клора Кобець, молода героїня сьогоднішніх «Білок», закінчила галантну бесіду з вахтером і провела крізь вертушку довготелесого, сяючого радістю хлопця. Раман зупинився, обіперся об одвірок і з задоволенням зачекав, поки Клора його помітить.
Вона помітила. Усмішка вивітрилася з її лиця, змилася, наче погана косметика. Хлопець ще сяяв – він не знав Рамана Ковича. Нічого, знатиме.
Витримавши паузу, Раман обернувся до вахтера:
– Пане Охрик?…
Вахтер забелькотів виправдання; Раман його не слухав:
– Я наполегливо просив би вас пам'ятати, що перебування сторонніх осіб у службовій частині театру може обернутися для вас стягненням по службі. Особисто для вас… Я не повторюватиму, пане Охрик. Вас, юначе, попрошу покинути приміщення.
Хлопець дивився на нього, витріщивши очі. Він, либонь, думав, що в храмі мистецтва живуть добрі й лагідні боги.
– Пане Кович, –