– Мені тільки касети, – Паула винувато всміхнулася. – Мені тут зачекати?
Якщо він і збирався тримати її на порозі, то тепер передумав. Розтанув од її незграбних похвал?… Та хай там як, але холодний Ковичів погляд помалу уважнішав; нарешті він знизав плечима і відступив у глибину передпокою:
– Заходьте…
Вона зайшла.
Передпокій, як виявилось, був надзвичайно великий і феноменально захаращений; стіни, обвішані впереміш плакатами, афішами та календарями дворічної давнини, висока стеля, обклеєна пожовклими шпалерами, і запилюжене взуття, що натовпом стояло навколо полички-підставки. Паула з подивом побачила тут зимові хутряні чоботи, кеди, кросівки, босоніжки та різнобарвні черевики – усі чоловічі й усі одного розміру. Все, чим користувався хазяїн минулі рік-два.
Нерішуче потоптавшись, Паула зробила рух, що мав означати бажання роззутися; Кович поморщився, й це означало, що знімати туфлі не треба.
– Ви… як вас, до речі, звати?
– Паула.
– Отже, ти, Пауло, крім «Дівчинки…» нічого більше не бачила?
– Бачила, – поспішила пробурмотіти Паула, пробираючись за хазяїном серед полиць і стелажів, серед мальовничого мотлоху – у вітальню, величезну й несподівано порожню.
З високих вікон падали стовпи світла; на скрипучому паркеті лежав пил, і на журнальному столику, і на телевізорі в кутку, і навіть на шкіряному дивані, здається, шарами лежало старе, як цей будинок, незаймане покривало пилюки. Під стіною стосами громадилися книжки, а на тлі дорогого, але теж запилюженого килима висіли поруч дерев'яна маска якогось демона з вишкіреними зубами і портрет самого Ковича, писаний олією і, як здалося Паулі, досить бездарний.
– І що ж ти бачила? – недбало поцікавився Кович.
– Усе… Усі вистави. Але, ви розумієте, «Дівчинка й ворони», це було надзвичайно, це була найкраща ваша…
Паула затнулася.
Нічого собі похвала. Так би прямо й сказала: «Ви поставили в житті одну виставу, все інше – нісенітниця й піна…»
І, прагнучи виправити жахливий промах, вона пробурмотіла, дивлячись у широку тріщину на паркеті:
– Я твір у школі… про «Дівчинку…». Я написала, що це про людину та її страхи… Але мені трійку, бо насправді це про пошук місця в житті… А навіщо його шукати, воно в кожного й так є… Я хотіла…
Кович гмикнув. Зміряв Паулу очима – по спині їй пробігли мурашки, причому не гарячі, як від звичайного збентеження, а крижані, наче від смертного жаху. Паула зіщулилась – їй удруге стало неприємно.
Кович зітхнув, поморщився, глузливо скривив губи:
– Добре… З касет можу дати тільки дві. Та й то хотів би якнайскоріше одержати їх назад.
Паула знала, що треба вдячно кивнути й запевнити, та замість цього стояла посеред кімнати непорушно й мовчки,