Джек обернувся до неї, посміхаючись:
– Я вам надішлю її поштою. І дайте мені ще хвилину, я перевірю їхню телефонну записну книжку.
– Ні! Ні! Вони можуть повернутися будь-якої миті! Вийдіть зараз же!
– Лише одна хвилинка, мем.
– Ні, ні, ні! Йдіть негайно!
Джек попрямував до дверей.
– Ви дуже нагадуєте мені того поліцейського із популярного телешоу, – сказала йому стара.
– Я навчив того актора всього, що знаю сам, – обернувшись, відповів Джек.
Отже, щось уже починало вимальовуватися.
Боббі Індж швидко здасть торговців порнографією, погодиться дати свідчення, на нього та на Деріла Берджерона можна повісити аморалку: щоправда, хлопець іще неповнолітній, але за Боббі уже тягнеться довжелезний хвіст звинувачень у проституції та гомосексуалізмі. Взятися за них добряче – і швидко будуть і зізнання, і арешти, і купа паперової роботи для Мілларда. А згодом – молодчина Джек розкидає руками величезну купу гною і героєм повертається до Відділу боротьби із наркотиками.
Дорогою до Голлівуду Джек зробив гак та заїхав до «Стен Драйву». Там, вправно їздячи на роликах, розвозила таці Крістін Берджерон. Пухкі губки, провокативна поведінка – таку легко уявити і повією, і порномоделлю із членом у роті.
Джек припаркувався, погортав папку Боббі Інджа. Два ордери на арешт: несплата штрафної квитанції та неявка до відповідального інспектора. Остання відома адреса: Норт-Гемел, № 1824, Західний Голлівуд – у самому серці Лавандової Ущелини. Там розташовувалися три гей-бари: «Прихисток Лео», «Лицар в обладунках» та «Гральна кімнатка Бі-Джея» – усі поруч, на бульварі Санта-Моніка. Джек приготував наручники і попрямував на Гемел-Драйв.
Подвір’я бунгало на Стріп викладено торфом, на одній із поштових скриньок напис: «Індж – № 6». Джек знайшов потрібні двері, постукав. У відповідь – тиша.
– Боббі, солоденький! – покликав він фальцетом.
Але знову без відповіді. Двері замкнено, фіранки спущені – у помешканні панувала гробова тиша. Джек повернувся до машини й попрямував на південь.
Він вирішив прочесати всі гей-бари в районі, благо, розташовані вони всього лише у двох кварталах. «Прихисток Лео» було зачинено до четвертої; у «Лицарі в обладунках» жодної душі. Бармен пробурмотів у відповідь на його питання «Який ще Боббі?», ніби й справді не знав. Джек рушив у «Гральну кімнатку Бі-Джея».
Усередині все було оббито шкірозамінником – стіни, стеля, кабінки і навіть невеличка сцена для музикантів. Гоміки тусувалися біля барної стійки; бармен моментально розпізнав у Джекові лягавого. Тому той без довгих прелюдій підійшов і виклав на поверхню стійки фотографії.
Бармен їх узяв, щоб роздивитися.
– Його Боббі-якось-там звати. Він тут ду-у-уже часто буває.
– Наскільки часто?
– Ну, кілька разів на тиждень – залізно.
– Удень чи ввечері?
– І так, і так.
– А коли був востаннє?
– Учора. Власне, якраз приблизно