І знову самотні вихідні.
Тим часом я категорично відмовляюся їхати із матір’ю на море! Раптом він зателефонує, а мене не буде в місті? Кінець літа надворі, а я нікуди, крім зустрічей із ним, не виїжджала. Мама телефонує, співчутливо цікавиться, чи буде зустріч. Здається, у душі вона радіє тому, що мої стосунки з цим чоловіком не затягнулися надовго. Вірить, що так навіть краще. Звісно, що не каже того вголос.
– Приїзди сюди, люба! Номер чудовий. Море казкове, тепле-тепле й прозоре! Розвієшся. Зрештою, покажи йому, що не станеш слухняно чекати!
Та я відмовляюся.
Щоб не жаліти себе, відволіктися від сумних думок, починаю генеральне прибирання в квартирі. З миттям вікон, плафонів, верхівок шаф та викиданням старих, нікому не потрібних речей.
Відчуваю, що в кімнаті стає легше дихати, та загалом цього мені замало!
Купую шпалери й заклеюю світлою барвою стіни нашого сумісного коридору. Залучаю до прибирання та косметичного ремонту сусідів. У результаті фарбуємо також підлогу на кухні та у ванній. Білимо стелю на кухні. Миємо запилюжене вікно. Ксанка витягла із засіки старенькі фіранки, чіпляємося до її чоловіка, щоб прикрутив карниз, вішаємо, милуємося затишком, радіємо тому, що отак зненацька дали лад сумісній території.
Це допомагає мені не відчувати себе геть покинутою.
Хоча брешу. Навіть самій собі. Ні від чого це мене не рятує.
На душі суцільний, невиліковний сум, і він ніде не дівається.
Як мені його позбутися? Як?! Чим заповнити душу?
Лягаю в ліжко на бік, згортаюся калачиком. Уявляю, як він лежить за моєю спиною, обіймає, огорнувши теплом своєї сили. Саме так, як він любить, щоб ми засинали. Саме так, як сама обожнюю засинати, коли він поруч.
Господи, я так хочу, щоб він приїхав, просто зараз!
Ще можна дитячий майданчик пофарбувати… Барвисто, щоб малим веселіше було гратися.
Знати б напевне, що він справді не з’явиться. Тоді б я принаймні розуміла, чого прагнути. Забути його. Назавжди. Не залишати найменшого спогаду. А так… дурна надія спокою не дає.
Цікаво, сказав би він мені, що покидає? Чи зробив би все мовчки, просто вирішивши? Він обіцяв, що скаже, якщо знайде когось іще. Про «покинув» не було ані слова. Адже він ніколи не цікавився моєю думкою. Щось мені підказувало, що не сказав би.
Тож мені нема на що сподіватися?
Розділ 2
Я знайшов свободу. Втрата всяких надій була свободою…
Минуло літо. Тепер згадую ті враження, немов уві сні. Усі дні з моменту нашої зустрічі наповнені емоційними гойдалками: шалена пристрасть, дошкульне розчарування, пекучий біль, тремтлива надія, знов колюче розчарування… Мені здається, що за два місяці він зробив мене старшою років на десять. Що дізналася набагато більше, ніж за все моє життя до нього. Що він змінив мене, розібрав на якісь неймовірні клаптики й, зібравши назад, отримав щось своє. Відповідне до його волі. І то вже