Якщо – то, напевно, ключове слово.
Я вдяглася в короткі джинсові шорти й широку білу футболку з синьою Ейфелевою баштою на спині. На ногах білі шкарпетки та звичайні кеди. Категорично не хочу, щоб він вважав це побаченням. Навмисно навіть макіяж витерла. Адже на побачення не вдягаються по-спортивному! А якщо й змивають макіяж, то лише для того, щоб накласти свіжий, відповідний вечірній сукні.
Біжу по хіднику, весь час ловлю себе на думці, що даремно так поспішаю, можна йти повільніше. Зменшую темп, та згодом все повторюється. Коли побачить мене, то ще вирішить, що я лечу до нього, аби скоріше впасти в обійми. Ні, це я б так на його місці подумала, а він, певно, промовив би дещо набагато брутальніше…
Він прагне вживати чіткі, але, як на мене, грубіші слова.
Зупиняюся на межі доріжки та майданчика атракціонів. Оглядаюся. Його нема! Невже передумав володіти мною довіку? Чи ще не прийшов просто? Зазвичай дівчата на побачення запізнюватися мають, а не навпаки.
Ах, так, я забула.
У нас же не побачення. Просто зустріч.
Поговорити.
З’ясувати стосунки.
Розірвати…
Іду до найближчої лавки, сідаю. Намагаюся зібрати докупи думки у своїй нетямущій голові. Чи не накручую я саму себе? Моя внутрішня суперечка з цим чоловіком триває вже майже два тижні, а я ще досі не вирішила, чого саме хочу досягти нею?!
Навпроти мене через алейку на траві сидять юнак із дівчиною. Вони пустують, усміхаються, дражняться, а потім цілуються, ніжно торкаючись щік одне одного. З того всього видно, як трепетно вони ставляться одне до одного, які легкі й витончені ті стосунки. Як їм добре разом.
Щасливі…
– Чому ти боїшся мене, мала?
Здригаюся від несподіванки.
Він підійшов ззаду, ухопив в обійми, шепоче просто на вухо. Парфуми, якими він користується, зводять мене з розуму. Заплющую очі, мліючи від того його доторку, насолоджуючись його присутністю. Не дочекавшись відповіді, він мене відпускає, обходить лавку збоку, просить хлопців, що сидять поруч, посунутися.
– А дівчина згодна, щоб ти сідав поряд із нею? – насторожено запитує один із них – високий, з короткою спортивною стрижкою.
Під ногами хлопці катають скейти: туди-сюди. Щойно під’їхали, збираються поволі – чимала компанія юнаків та дівчат. Галасливі, сперечаються, хизуються перед дівчатами. Та, на диво, п’ють не пиво, а мінералку й сперечаються про Стругацьких. Жук у мурашнику. Чи мали право прогресори позбавляти життя одну людину заради начебто всього людства.
Не думала, що в наші часи підлітки ще читають Стругацьких!
– Дівчина? – він наче здивований, що має спитатися моєї думки. – То моя дівчина, – пояснює хлопцям, – вона згодна.
Сідає поруч. Упритул до мене. Простягає руку, обіймає.
От і все! Прощавай, моя рішучосте, якої й було як кіт наплакав.
– Ти так і не відповіла мені.
Ось вона, відповідь. Він сам дав її, й усе стало на свої місця. Я боюсь. Шалено, до нестями. Я