Дякувати Богові, вона мала почуття гумору.
Я відсунув купу старих газет і рахунків на канапі, щоб звільнити місце й сісти, і поклав свій диктофон на підлокітник її крісла-гойдалки.
Клавдія насупилася, коли увійшла й побачила його.
– Навіщо це?
– Я завжди працюю з диктофоном, – пояснив я. – Мені треба мати можливість переслухати нашу розмову, щоб упевнитись, що я все роблю правильно.
– Розумію, – сказала вона, сідаючи в крісло й енергійно розхитуючись, – але мені це не подобається.
Я схопив диктофон, доки той не впав, і переклав на канапу поряд із собою.
– Невдовзі ви забудете про нього.
– Сумніваюся, – жінка напружила м’язи, а потім розслабилася. – Але до справи.
– По-перше, я б хотів отримати певну картину. Розкажіть про своє дитинство. Яким було ваше життя, коли ви зростали?
Вона похитала головою.
– Не пам’ятаю. Моє дитинство було нещасне – найгірша частина мого життя.
Я хотів був спитати, чому, та, побачивши сльози в її очах, промовчав.
Натомість, доки вона невимушено розповідала про свій арешт, обвинувачення та ув’язнення, я усвідомив, що вона задає напрямок розмові.
Повернувшись додому й прослухавши запис, я виявив, що за три години, які ми провели разом, Клавдія розповіла мені не більше, ніж я вже знав із газет.
Тоді й треба було все це припинити. Але я цього не зробив. Я вже схвильовано передчував, як отримаю нерозказану історію того, що насправді сталося в Огайо в 1978 році, і дізнаюсь, яку роль відігравала Клавдія в тих жорстоких убивствах.
I
Клавдія і «вбивства 22 калібру»
Частина перша
Жертви й підозрювані
Розділ перший
1
У Центральному Огайо панувала одна з найхолодніших зим за всю історію. Штат оговтувався від лиха, яке газети Колумбуса охрестили «Хуртовиною-вбивцею 78-го». Оголошуючи надзвичайний стан, губернатор Джеймс Роудз назвав бурю «душогубом у пошуках жертви».
У ніч на понеділок 13 лютого Джордж Ненс, помічник шерифа округу Франклін, виїхав обмерзлою трасою 70 на захід, прийнявши виклик на звичайну перевірку житла відразу за межами міста Колумбус. Повідомили, що телефонував менеджер клубу «Ельдорадо Мікі», оскільки його бос Мікі Маккен і танцівниця ґоу-ґоу Крістін Гердман, яка жила з ним, не з’явилися на роботу тієї ночі, а вдома ніхто не бере слухавки.
Була майже десята, коли помічник шерифа Ненс повільно в’їхав на Онґаро-драйв. На вулиці було тихо, вогні розкішних заміських будинків відбивались у засніжених деревах і газонах. Виїжджаючи на пагорб перед будинком Маккена, він побачив зелений мікроавтобус, припаркований на правому боці під’їзної доріжки.
Ненс