Дотяглися до Асіно під весну, почали будувати бараки. Одного разу, відійшовши з сокирою в ліс за матеріалом, Йосип побачив людину з шанькою за плечима: чоловік стояв за ялиною, сторожко позираючи на рубача, готовий чкурнути у нетрі. Що це за волокита – розбійник? Йосип стиснув у долоні держак сокири, з острахом придивляючись до худорбного чоловіка, і помітив, що до неї – до сокири – прикипіли очі незнайомця. Сторожкий погляд чоловіка врешті зм’як, він вийшов із-за ялини і попросив:
– Віддай мені сокиру…
– Хто ти?
– Льотний…
– Який – льотний?
– З рудників. Нерчинськ чув?
– Не чув… Куди йдеш?
– Втікаю.
– Втікаєш?! – Йосип аж руки розвів: кілька місяців, через усю зиму йшли вони сюди етапами, у цю глибінь бездонного світу, звідки ніхто й ніколи не може вернутися, а він утікає? Куди?
– Я втік з каторги, – підійшов ближче чоловік. – На мені арештантський одяг, а ти ще у військовому. Поляк? Як – ні, бачу, що поляк. Ти з тих, варшавських?
– З тих…
– Я теж був військовий. Мене шість років тому пригнали сюди – прямо з Сенатської площі… Не чув? Дай закурити. Не куриш?.. Про декабристів чув?
– Чув. Як не чув… Але куди втікаєш? Куди можеш втекти?
– Ех, поляку, поляку… Я на волі. Ти розумієш – я йду. Головне іти і бути вільним. Доки йдеться… Дай сокиру, ти собі дістанеш іншу, а мені без неї ніяк не можна.
Йосип стояв понурившись, не простягав сокири, втікач сплюнув і повернувся, щоб іти собі, та Йосип зупинив його.
– Постій… А коли я з тобою?
Очі втікача зблиснули радістю. Він підійшов до Йосипа, хотів його обняти, та, мабуть, через те, що був удвоє тонший, ніж непомірно кремезний коваль, зупинився й прошепотів гаряче:
– Побратимами будемо – на життя і смерть.
Було життя, порівну ділене, порівну страждане, порівну пронадіяне – і ось до одного прийшла смерть. На жовтий горбок тихо спадає коричневе лушпиння з соснової шишки…
Йосип зрубав берізку, зв’язав ліщиновим ликом перехрестя, втикнув його в могилку і подався через кордон, крізь ліс – нестерпно самотній.
Вийшов з лісу на стернисте поле, за полем удалині темніла смуга бору, попід який, завертаючи півколом, голубіла стрічка ріки. Йосип упізнав – Стир. Це було тут.
А ще було до того…
Пан Курковський довіз дев’ятьох академіків, а з ними Йосипа й Сухоровського, до Белза, взяв своїх дванадцять ринських, втішений завернув сани, прицмокнув на коней і зник у білій непрогляді. Авґуст Бєльовський пішов попереду, усі десять чоловік – за ним, вони звернули з гостинця в ліс, виминаючи прикордонну заставу Белзького циркулу.
Віяла заметіль, у вранішньому сутінку не було видно й за пару сажнів, свистів вітер, заглушуючи кроки, а на світанку вони опинилися