Аґасфер здивовано подивився на Яся, йому важко було повірити, що його рятівник тут поруч, старий увесь затрусився від радості, та раптом змеркла його втіха.
– Утіху? Тільки утіху? – заволав. – А пам’ять людям, пам’ять ти повернеш?
– Він сам не має пам’яті, Аґасфере, – діткнувся рукою до його плеча Арон і повернув голову до рабина, все ще надіючись на його пораду. – Ребе, скажи мені, де той чоловік, який задурно поховав би мене з Аронихою, коли помремо з голоду, де?
– Я вас поховаю задурно, – сказав Курковський.
Аґасферові очі знову зблиснули радістю і знову померкли.
– А пам’ять людям, пам’ять хто поверне, щоб не ходили так, як я, – без роду, без вітцівських могил?
– Ідіть з Богом, – знетерпеливився рабин, йому стало досить цієї безглуздої розмови. – Бог сотворив добро і зло, і ми не в силі це змінити.
Арон покрутив пейси і з докором глянув на рабина:
– Якщо Бог сотворив зло, то, значить, воно йому вигідне… Ребе, ребе, а ти – чи знаєш, що таке зло? Що ж ти скажеш, коли воно до тебе прийде?
– Хто спить у жнива, той чоловік безпутний… У вогні очищається золото, Господь випробовує серця, – відказав рабин. – Ідіть з Богом.
Цецале, прицмокуючи, підбіг до столика, на якому поруч із Святим Письмом стояла скарбонка, взяв її і підійшов до лахмітників. Ті здивовано переглянулися: якби в них були гроші, хіба вони прийшли б сюди? Але цецале стояв перед Курковським і не відступав: за науку треба рабину платити.
– Кодло гадюче, – проскрипів зубами пан Курковський, – як можете ви говорити про добро, будучи лихими? – І вкинув ґульдена в скарбонку.
На вулиці всі розійшлися в різні боки – йти на спільний обід уже не було з чим. Арон з Аронихою подалися до Босяцької хвіртки, вони були втішені, що пан Курковський поховає їх задурно; Ясьо щасливо посміхався – він радів, що гроші злого до злого й потрапили; Курковський сердито сопів і пропускав поміж пальці мідяки в лівій кишені; Аґасфер зупинився, взяв за плечі Яся, пильно подивився на нього й сказав:
– Утішай… Але ти не той, не той! – Він повернувся, помахав палицею і, йдучи в протилежний бік, вигукував:
– Ну хто, хто дасть людям цілющої води й пам’ять їм поверне?!
Курковський приплівся на Замарстинів надвечір. Він думав тільки про одне: як пробратися в бойню і загрітися біля теплої туші. Але бойня була замкнена, і візник утратив будь-яку надію дожити на такому морозі до ранку.
Він подався до конюшні, а коли повертав за ріг, сахнувся: від стаєнних дверей ішли на нього дві темні тіні, й він подумав, що це конокради.
– Пане Курковський, – прошепотіла одна тінь, – ми давно на вас чекаємо. Мене звати Авґуст Бєльовський. Нас одинадцять чоловік, на санях вмістимося. Нам треба через Туринку до Белза. За десять ринських…
– Мій Боже, десять ринських! – зойкнув Курковський, повіривши в цю мить, що той ґульден був інклюзом59 і повернувся до нього десятирицею.
– Дамо дванадцять, – сказав