Подорожчання вуличного кота до рівня пристойного коньяку змусило Діму мовчки скривити губи. Але продавчиня цього навіть не відчула.
– Гаразд, об одинадцятій, – сказав він і опустив слухавку на важіль.
Над Києвом синіло яскраве небо. Втрамбований сніг укривав хідники. Тролейбус вісімнадцятого маршруту їхав неквапом. Пасажирів було мало. Діма сидів на задньому сидінні. Тепла турецька куртка на синтапоні гріла добре, як і обіцяв продавець на базарі. Під старі формені штани він надягнув вовняні підштанці, отож ніякий мороз його не лякав. На колінах лежала порожня господарська торба для кота. Довелося з неї ампули назад на газету в гаражі викладати.
– Це ще не Пташиний? – запитав він у діда, що зайшов на зупинці з двома целофановими мішками, повними порожніх пивних пляшок.
– Наступна, – відповів старий.
Зупинившись біля поміченої ще попереднього разу кав’ярні-«розливайки», Діма глянув на годинник. До зустрічі лишалося десять хвилин. Він зайшов, узяв п’ятдесят грамів горілки. Хильнув і відчув, як бадьорість розливається усім його тілом.
Продавчиню кішок помітив здалеку. Вона була у тому ж одязі й на тому ж місці. І кошик біля її ніг був той самий, а біля кошика – сірий мішок.
Діма підійшов, привітався. Вийняв з кишені гроші, відрахував сімдесят п’ять. Вона кивнула на мішок.
– Забирайте!
– Кота в мішку? – хмикнув Діма, а потім збагнув, що сказав, весело розсміявся. Бо ж і справді – кота в мішку.
Вона розв’язала мішок, трішки опустила краї, і Діма побачив велетенського і товстого сірого кота, набагато більшого, ніж їхній спочилий у Бозі Мурик.
– Та він же… – розвів руками Діма. – Він же товстий…
– Та жере, як навіжений! Тому й подорожчав…
– Він же й на бездомного не схожий…
– Мурику, Мурику! – демонстративно покликала його жінка, і кіт одразу повернув до неї свою ситу морду й нявкнув. – Ось бачите? Тиждень дресирувала.
– Мурло, – напівпошепки промовив Діма, дивлячись згори вниз на цього сірого хвостатого товстуна.
Кіт зацікавлено подивився на Діму.
– Беріть, беріть! Другого такого не знайдете! – скоромовкою процокотіла жінка, явно бажаючи пошвидше спекатися покупця.
– З мішком? – похмуро спитав Діма.
– Ага, це бонус!
Діма присів навпочіпки. Переклав кота до господарської торби. Туди ж кинув і порожній мішок. І, не попрощавшись, рушив до виходу з ринку. Настрій зіпсувався. Кіт важив явно понад десять кілограмів. Ніякого жалю він викликати не міг. Ні в кого. Тим більше у Валі.
Доїхавши до своєї вулиці, Діма заніс торбу з котом до гаража. Залишив її там, а сам зайшов до будинку.
– Де ти ходиш? – зустріла його запитанням Валя.
– Та так…
– Убік церкви не ходив?
– Сьогодні – ні.
– Піди, – попросила вона. –