Щось у мене на обличчі скривилося, видно, коли я побачив ці бляшанки, і Даша, хихикнувши, сказала:
– Нє бойся! Ето старая партія, сюда дєвчонкі нічево нє бросалі…
Ми пообідали, але задоволення від їжі я не відчув.
– Пойду курну, – Даша підвелась і, прихопивши з собою дві порожні консервні бляшанки, вийшла з каюти.
Заштормило годині о восьмій. Заштормило раптово і сильно. Даша вже лежала на койці, а я стояв біля борту, міцно схопившись за нього руками. Дивився на чорні асфальтові хвилі, що здіймалися на кілька метрів. Ці хвилі не били в борт, як я спочатку чекав, а намагалися виштовхнути плавучий рибзавод із води. Спочатку вони це робили м’яко і легко, але вже через короткий час, набравши силу, заходилися піднімати і кидати його, як іграшковий кораблик, і я, злякавшись і ледве не впавши за борт, відступив, зачинивши за собою важкі залізні двері з бічними затискачами. Повернувся в каюту.
Даша, здавалося, спала, хоча звичайного її хропіння чутно не було. У всякому разі ніяких звуків вона не видавала, лежала обличчям до стіни. Каюта хиталась, і я хитався разом із нею, утримуючи рівновагу. Швидко роздягнувся, ліг під ковдру, але майже зразу штормовий удар скинув мене на підлогу. Я схопився за залізну ніжку столика. Підвівся і знову ліг на койку. Але хвилин через десять черговий удар знову скинув мене на підлогу.
– Іді сюда, котік! – м’яко пролунав голос Даші. – Ти больно льогкій, с такім вєсом сам на койкє нє удєржішся!
Ось тоді я і зрозумів причину огрядності й округлості більшості жінок, які працювали на рибзаводі. Я зі своєю ковдрою перебрався на Дашину койку, і хоч було там тісно, виявилося, що «цей бік каюти найменш небезпечний при артобстрілі». Та й Даша обняла мене своєю важкою рукою, ласкаво утримуючи моє легке тіло і захищаючи цим від грізного каспійського шторму.
Прокинувся я, весь просочений теплом Даші і запахом риби, який чомусь виділяли її пахви. Даша солодко спала, і мені не хотілось її будити. Тому я лежав нерухомо. А щоб звільнити себе від запаху риби – підсунув під ніс долоню лівої руки. Тепер, в оточенні запаху кориці, ніщо мене не дратувало.
20
Шторм заспокоївся до полудня наступного дня. Його змінив по-військовому одноманітний рух безкінечних невисоких хвиль. Хвилі ці були слабкими і навіть своєю масовістю не могли змусити рибзавод захитатися. Він упевнено плив у своїх виробничих справах назустріч подальшим трудовим успіхам, які, мабуть, приємно виокремлювалися на тлі конвеєрної монотонності його життя. Його подвійний рух досі вражав мене. Саме поняття плавучого або мандрівного заводу, незважаючи на свою очевидність, було для мене чимось фантастичним. І навіть моя особиста присутність на його борту ще не доводила мені остаточно реальність того, що відбувається, і навколишнього. Хоча, начебто, що тут дивного? Пливе корабель-завод, капітан вибирає його курс, а директор заводу стежить за виробництвом, і так вони вдвох годують країну рибними консервами. Ні, все одно звучить нереально…
Я дістав із тумби під столом бляшанку «Каспийской