– Вона тут, видно, нікому не знадобилася, – зауважив Клоп. Депутатка Юля показала йому синій обкладений язик.
– Прощавай, депутатко Юлю! А раптом я зустріну на колах голови моїх батьків? – злякалася я.
– Ні, – твердо сказала Рожева Миша. – Їх треба шукати серед жителів Цар-Дна.
На стоянці таксі ми завантажилися у великий, розбитий, іржавий лімузин. Нашим водієм був темношкірий хлопець, у минулому житті вихідець з Пуерто-Ріко.
– Куди вам?
– У центр!
Водій виявився говірким. Він зізнався, що на Землі теж був таксистом, працював у Нью-Йорку. Різниця між Землею і Дном здавалася йому незначною, як, утім, і для багатьох інших простих людей.
Ми виїхали на курну асфальтову дорогу, що веде в місто. Буквально через кілометр ми побачили, як по дорозі котиться велика галаслива куля. Таксист пригальмував: кулю неможливо було об’їхати. Куля була схожий на перекотиполе в людський зріст. Як з’ясувалося, це був Клубок Слів.
Ми повільно рухаємося за ним. Клубок Слів котиться, переливається всіма кольорами веселки, стукає в дерев’яні ложки і співає:
Ніжки—ніжки—ніжки—нашої—кришки—нашої—мошки—
ложки—кішки—і—матрьошки—ріжки—ріжки—ніжки—
довгої—кішки—довгої—кришки—ніжки—кішки—ложки.
– А ще брошки, – крикнув Клоп, висуваючись із вікна іржавого автомобіля.
– А гармошки! І – баби-йожки! – додала я.
– А ще кошики! – крикнула Маринка.
– Не підходить! – відрізав Клубок Слів.
– Ну тоді.... – Маринка задумалася. – Головешки!
– Погань, звичайно, але підійде! – видав Клубок Слів.
Словесне перекотиполе заклекотало, увібравши в себе наші пропозиції, і заспівало:
Головешки-брошки-від-баби-йожки-ніжки-баби-йожки-привіт-брошки! Якщо будеш битися, вставай, країно величезна, вставай, я буду кусатися!!
– Маячня якась! – не витерпів таксист, загудів і різко обігнав словесне перекотиполе.
– І багато тут на Дні катається таких Клубків Слів? – запитав Клоп.
– Вистачає! Катаються, паразити, по дорогах! Слова у нас часом існують самі по собі, окремо від людей.
Тут ми побачили ще один Клубок Слів, але тільки дуже маленький і скромний. Він котився по узбіччю дороги і виспівував одне і те ж:
Хованки-на-грядці-миготять-пальці…
Хованки-на-грядці-миготять-пальці…
Хованки-на-грядці-миготять-пальці…
Хованки-на-грядці-миготять-пальці…
Клубочок перетнув нам дорогу. Ми мало не врізалися в нього і різко зупинилися – мотор заглух. Замість того, щоб злякатися, він заговорив скоромовкою:
– Одного разу я подумав, на що схожий автор прози, так? І мені здалося: на рожеву мишу. Істота дивна, цікава, безстрашна і полохлива, завжди на межі паніки і правди, зради і вірності.
– Наклеп! – скривилася Рожева Миша.
– А